220 днів на зорельоті
Шрифт:
На передній частині виблискувала золотом назва корабля — СРСР-ЛС2.
Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.
— В дорогу! — промовив Камов.
Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за
З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.
— Швидше! — сказав Камов.
Він пройшов за мною, і ми, натиснувши кнопку, герметично закрили кришку.
— Що це за ракета? — спитав я Камова.
— Нагадування, що до старту залишилося десять хвилин, — відповів він.
Ми опинились у верхній, вірніше, передній частині корабля, в якій були розташовані обсерваторія і командний пункт. Приміщення було залите яскравим електричним світлом.
Пайчадзе подав нам великі шкіряні шоломи.
Я спитав його, навіщо вони.
— Щоб поберегти вуха, — відповів він. — Надіньте шолом, затягніть ремені тугіше і лягайте.
Він показав на широкий матрац, що лежав на підлозі.
— Прискорення — двадцять метрів. Це небагато, але краще переносити його лежачи. Воно триватиме майже півгодини.
— Виходить, ми нічого не побачимо? — розчаровано спитав я.
— Так. Вікна відчинимо, коли робота двигунів припиниться.
Він надів шолом і ліг поруч з Бєлопольським. Мені нічого не лишалося, як зробити те саме.
Камов, у такому ж шоломі, як і ми, сів у шкіряне крісло біля пульта керування, не зводячи очей з секундоміра.
Це крісло, що становило з пультом одне ціле, могло разом з ним обертатися у всіх напрямках, залежно від положення корабля. Воно потрібне тільки під час старту і польотів над планетами. В дорозі, коли всередині зорельота зникне вага, потреба в ньому, звичайно, відпаде.
Я подивився на свій годинник. Було без двох хвилин десять…
Важко описати, що я відчував у цю мить. Це було вже не хвилювання, а щось набагато сильніше, майже нестерпне…
Залишилося півтори хвилини… Одна хвилина…
Я мигцем глянув на товаришів, що лежали поруч. У Бєлопольського очі були заплющені і обличчя спокійне. Пайчадзе, трохи піднявши руку, дивився на годинник. Я згадав, що він вдруге готується залишити Землю. А Камов?.. Він відчуває це вже втретє…
Тридцять секунд… Двадцять… Десять…
Камов повернув одну рукоятку на пульті, потім другу.
Крізь шолом, який щільно закривав вуха, почувся наростаючий стугін. Він ставав усе дужчим. Я відчув, як здригається корпус корабля…
Потім якась м'яка сила притиснула мене до підлоги. Рука з годинником мимоволі опустилася. Я спробував знову підняти її. Рука була помітно важча, ніж звичайно.
Одна хвилина на одинадцяту.
Отже, ми вже летимо.
Стугін не збільшувався, але він був настільки сильний, що я зрозумів: без спеціального
Корабель летів усе далі й далі, кожної секунди збільшуючи швидкість на двадцять метрів.
Я шкодував, що не міг зняти на плівку Землю, яка віддалялася. Це були б винятково ефектні кадри. Навіть автоматичні кіноапарати, вмонтовані в стінки корабля, Камов не дозволив мені використати. Їхні об'єктиви були закриті зовні металевими кришками.
Лежати було нестерпно: мені хотілося швидше побачити все, що нас оточує. Я заздрив Камову. Він мав можливість користуватися для цього двома перископами, окуляри яких були перед ним на пульті. Час від часу він дивився в них, контролюючи політ корабля.
«Скільки часу треба, щоб проминути атмосферу, — подумав я, — якщо вважати, що вона простягається на тисячу кілометрів? За першу секунду корабель пролетів двадцять метрів, за другу — сорок і так далі. Отже, ми проминули її трохи більше ніж через п'ять хвилин після старту».
Обчислюючи це в думці, я звернув увагу, що, незважаючи на збільшену вдвоє силу ваги, мозок працює цілком нормально. Щоб якось скоротити час вимушеного неробства, я почав вираховувати, на якій відстані ми будемо від Землі, коли робота двигунів припиниться. Я запам'ятав, що вони повинні працювати двадцять три хвилини сорок шість секунд. Розв'язали цю задачу в умі я не зміг. Діставши записну книжку, я почав робити обчислення на папері. Бєлопольський несхвально подивився на мене. Я написав на аркуші: «Скільки кілометрів ми пролетимо з працюючими двигунами?» — і подав йому книжку й олівець. Він подумав з хвилину і, написавши відповідь, повернув мені. Я прочитав: «20320,5 км. Лежіть спокійно!»
Час минав. З моменту старту пройшло вже близько п'ятнадцяти хвилин. Ми були далеко за межами атмосфери і летіли в безповітряному просторі. Мене охопило страшенне нетерпіння. Лежати ставало все неприємніше. Страшенний стугін наших атомно-реактивних двигунів дратував нерви і викликав нездоланне бажання хоч на хвилину припинити його. Всередині корабля навіть крізь шолом він був нестерпно гучний. Що ж робиться там, біля корми корабля? Яке це, мабуть, надзвичайне видовище! Велетенська ракета, з довгим вогняним хвостом за кормою, з нечуваною швидкістю летить у чорній порожнечі.
Я заздрив цілковитому спокоєві, з яким Бєлопольський терпляче чекав кінця цих тортур. Пайчадзе, більш нервовий, часто дивився на годинник.
Приблизно через двадцять хвилин після початку польоту Камов, несподівано для мене, встав і підійшов до одного з вікон. Він рухався, очевидно, легко. Трохи відсунувши плиту, що закривала вікно, він подивився крізь вузеньку щілину. Я б багато дав, щоб бути на його місці.
Останні хвилини минали неймовірно повільно. Стрілки годинника неначе зупинилися зовсім. Залишилося три хвилини… потім дві… Швидкість нашого корабля наближалася до дивовижної цифри — двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Коли двигуни замовкнуть, ми летітимемо з цією швидкістю сімдесят чотири дні, аж поки не досягнемо Венери.