Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Такий висновок завів Шельгу в безвихідь. Він ще раз обшукав одяг убитого, — нового нічого не виявив. Тоді він підійшов до питання з іншого боку.
Сліди ніг біля вікна свідчили, що вбивць було двоє, що вони пролізли через вікно, неминуче ризикуючи зустріти опір, оскільки чоловік на дачі не міг не почути тріску виламуваної віконниці.
Це означало, що вбивці хотіли за будь-яких обставин або добути щось надзвичайно важливе, або умертвити чоловіка на дачі.
Далі: коли припустити, що вони хотіли просто умертвити його, то, по-перше, могли це зробити простіше — скажімо, підкарауливши
Що вони могли випитувати в нього? Гроші? Важко припустити, щоб людина, вирушаючи вночі на покинуту дачу вправлятися у піротехніці, брала з собою великі гроші. Точніше — вбивці хотіли взнати якусь таємницю, пов’язану з нічною працею вбитого.
Отже, хід думок привів Шельгу до нового обстеження кухні. Він одсунув від стіни ящики і помітив квадратний люк у підвал, який часто роблять на дачах під кухнею. Тарашкін запалив недогарок і ліг на живіт, освітлюючії вогкий підвал, куди Шельга обережно спустився трохи підгнилою, слизькою драбиною.
— Идіть-но сюди з свічкою! — крикнув із темряви Шельга. — От де у нього була справжнісінька лабораторія.
Підвал тягнувся під усією дачею: вздовж цегляних стін стояло кілька дощатих столів на козлах, балони з газом, невеликий мотор і динамо, скляні вапни, в котрих звичайно роблять електроліз, слюсарні інструменти і скрізь на столах — купки попелу…
— От що він робив, — якось зачудовано мовив Шельга, оглядаючи притулені до стіни підвалу грубі дерев’яні бруски та листи заліза. І листи, і бруски в багатьох місцях були просвердлені, інші розрізані навпіл, місця розрізів та отворів видавались обпаленими і оплавленими.
У дубовій дошці, що стояла сторчма, отвори були в діаметрі менші за міліметр, ніби від уколу голкою. Посередині дошки виведено великими літерами “П. П. Гарін”. Шельга перевернув дошку і на зворотному боці побачив ті самі літери навиворіт: якимсь незрозумілим способом тридюймову дошку пропалено цим написом наскрізь.
— Тьху ти, чорт, — вилаявся Шельга, — ні, П. П. Гарін тут не в піротехніці вправлявся.
— Василю Віталійовичу, а це що таке? — спитав Тарашкін, показуючи пірамідку дюймів півтора заввишки, майже дюйм в основі, спресовану з якоїсь сірої речовини.
— Де зи знайшли?
– Їх там повен ящик.
Покрутивши, понюхавши пірамідку, Шельга поставив її на край столу, встромив у неї збоку запаленого сірника і відійшов у дальній куток підвалу. Сірник догорів, пірамідка спалахнула сліпучим біло-голубуватим світлом. Горіла п’ять хвилин з секундами без кіптяви, майже без запаху.
— Раджу більше таких дослідів не проводити, — сказав Шельга, — пірамідка могла бути газовою свічкою. Тоді б ми не вийшли з підвалу. Дуже добре, що ж ми взнали? Спробуємо встановити: по-перше, вбивство вчинено не з метою помсти чи пограбування. По-друге, встановлено прізвище вбитого — П. П. Гарін. От поки що й усе. Ви хочете заперечити, Тарашкін, що, можливо, П. П. Гарін той, хто відплив на човні. Не думаю. Прізвище на дошці написав сам Гарін. Це психологічно зрозуміло. Коли б я, скажімо винайшов якусь отаку чудову штуку, то вже напевно від захвату написав би своє прізвище, але аж ніяк не ваше. Ми знаємо, що вбитий працював у лабораторії; отже, він і є винахідник, тобто — Гарін.
Шельга і Тарашкін вилізли з підвалу і, закуривши, сіли на ґаночку, на осонні, очікуючи агента з собакою.
На головному поштамті у віконце для прийому закордонних телеграм просунулася гладка червоняста рука і повисла з тремтячим телеграфним бланком.
Телеграфіст декілька секунд дивився на оцю руку і нарешті збагнув: ага, п’ятого пальця нема — мізинця, і почав читати бланк:
“Варшава, Маршалковська, Селенову. Доручення виконано наполовину, інженер вибув. Документи взяти не пощастило, чекаю розпоряджень. Стась”.
Телеграфіст підкреслив червоним Варшава. Підвівся і, затуливши собою віконце, уп’ялився крізь грати у того, хто подав телеграму. Це був масивний, середніх літ чоловік із хворобливою, жовтувато-сірою шкірою надутого обличчя, з обвислими жовтими вусами, що прикривали рота. Очі заховані під щілинками напухлих повік. На голеній голові — коричневий оксамитний картуз.
— У чому справа? — запитав він грубо. — Приймайте телеграму.
— Телеграма шифрована, — сказав телеграфіст.
— Тобто як — шифрована? Що ви мені дурниці верзете! Це комерційна телеграма, ви зобов’язані прийняти. Я покажу посвідчення, я перебуваю на службі у польському консульстві, ви відповісте за найменшу затримку.
Чотирипалий громадянин розсердився і тряс щоками, не говорив, а горлав, — але рука його на прилавку віконця все ще тривожно тремтіла.
— Бачите, громадянине, — казав йому телеграфіст, — хоч ви запевняєте, буцімто ваша телеграма комерційна, а я запевняю, що — політична, шифрована.
Телеграфіст усміхався. Жовтий добродій, сердячись, підвищував голос, а тим часом телеграму його непомітно взяла дівчина і віднесла до столу, де Василь Віталійович Шельга переглядав усі подані телеграми цього дня.
Глянувши на бланк: “Варшава, Маршалковська”, він вийшов за перегородку в зал, зупинився позад сердитого відправника і подав знак телеграфістові. Той, покрутивши носом, згадав лихим словом панську політику і сів писати квитанцію. Поляк важко сопів од люті, тупцюючи, рипів лакованими черевиками. Шельга пильно дивився на його великі ноги. Одійшов до виходу, кивнув черговому агентові на поляка:
— Простежити.
Вчорашні пошуки з собакою привели від дачі у березовому гайочку до річки Крестовки, де й зникли: тут убивці, певно, сіли в човен. Учорашній день не приніс нічого нового. Злочинці, з усього видно, були добре замасковані в Ленінграді. Не дав нічого і перегляд телеграм. Тільки ця остання, мабуть, — у Варшаву, Семенову — являла якийсь інтерес.
Телеграфіст подав полякові квитанцію, той поліз у жилетну кишеню за дріб’язком. Саме тоді до віконця хутко підійшов з бланком у руці гарний темноокий чоловік з гострою борідкою і, чекаючи, коли місце звільниться, зі спокійною недоброзичливістю дивився на солідний живіт сердитого поляка.