Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
Семепов і Тиклінський перезирпулися. Поляк притис руку до серця.
— Якщо пана ласка, ми сьогодні ж дізнаємося про зовнішність цього добродія.
Роллінг довго мовчав, брови йому насупились.
— Які підстави у вас твердити, що той, кого ви бачили вчора в кафе на Батіньйоль, і людина, котра втекла під землю на площі Зірки, — одна й та ж особа, саме інженер Гарін? Ви вже помилились одного разу в Ленінграді. Що?
Поляк і Семенов знову перезирпулися. Тиклінський вишукано всміхнувся:
— Не буде ж пан Роллінг твердити, що у Гаріна в кожному місті двійники…
Роллінг уперто мотнув головою. Зоя Монроз сиділа, закутавши руки горностаєвим хутром, байдуже дивилась у вікно.
Семенов
— Тиклінський надто добре знає Гаріна, помилки бути не може. Тепер важливо з’ясувати Інше, Роллінг. Чи ви дозволяєте нам самим окрутити цю справу і одного чудового ранку притягти на бульвар Мальзерб апарат і креслення, чи будете працювати вкупі з нами?
— Ні в якому разі! — несподівано вигукнула Зоя, все ще дивлячись у вікно. — Містер Роллінг дуже цікавиться дослідами інженера Гаріна, містерові Роллінгу бажано мати право власності на цей винахід, містер Роллінг завжди працює в межах суворої законності; якби містер Роллінг повірив хоча б одному слову з того, що тут розказував Тиклінський, то, звісно, не забарився б подзвонити комісарові поліції, аби віддати до рук властей такого негідника і злочинця. Та оскільки містер Роллінг чудово розуміє, що Тиклінський вигадав усю оцю історію, аби видурити якнайбільше грошей, то він добродушно дозволяє і надалі робити йому незначні послуги.
Вперше за весь сніданок Роллінг посміхнувся, вийняв із жилетної кишеньки золоту зубочистку і встромив її між зуби. У Тиклінського на великих залисинах побагровілого лоба виступив піт, щоки одвисли. Роллінг сказав:
— Ваше завдання дати мені точні і докладні відомості з пунктів, котрі вам назвуть сьогодні о третій годині на бульварі Мальзерб. Од вас потрібна робота пристойних детективів — і тільки. Жодного кроку, жодного слова без моїх наказів.
Білий, кришталевий, сяючий поїзд лінії Норд-Зюйд — підземної дороги — мчав, тихо гуркочучи темним підземеллям під Парижем. У витких тунелях миготіло павутиння електричних дротів, закапелки в товщі цементу, куди припадав освітлюваний мерехтливими вогнями робітник, жовті на чорному літери: “Дюбоне”, “Дюбоне”, “Дюбоне”, — бридкого напою, втовкмачуваного рекламами у свідомість парижан.
Миттєва зупинка. Вокзал, осяяний підземним світлом. Барвисті прямокутники реклами: “Чудесне мило”, “Могутні підтяжки”, “Вакса з головою лева”, “Автомобільні шини “Червоний диявол”, гумові накладки для підборів, дешевий розпродаж в універсальних магазинах — “Лувр”, “Чарівна квіткарка”, “Галерея Лафайєта”.
Галасливий, сміхотливий натовп гарненьких жінок — продавщиць універсальних магазинів, розсильних хлопчиків, іноземців, молодих людей у затягнутих піджачках, робітників у пітних сорочках, заправлених під кумачевий пасок, штовхаючись, пробивається до поїзда. Вмить скляні двері розсуваються… “О-о-о-о”, — лунає зітхання, і круговерть капелюхів, вирячених очей, роззявлених ротів, червоних, веселих, сердитих облич вливається всередину. Кондуктори у цегляних куртках, схопившись за поручні, вдавлюють животами публіку у вагони. З тріском зачиняються двері, короткий свист. Поїзд вогняною стрічкою пірнає під чорне склепіння підземелля.
Семенов і Тиклінський сиділи на боковій лавочці вагона Норд-Зюйд, спиною до дверей. Поляк гарячкував:
— Прошу пана завважити — тільки пристойність утримує мене від скандалу… Сто разів я міг спалахнути… Не їв я сніданків у мільярдерів! Чхати мені на ці сніданки… Назвати мене негідником!
— Е, облиште, пане Стась. Нам дають гарні гроші, од нас, зрештою, ніякого дідька не вимагають. Робота безпечна, навіть приємна: вештайся по шинках та по кав’ярнях…
— Я вимагаю, щоб мене поважали!
— Облиш, Стасю, за повагу грошей не дають!
Край дверей, позаду лавки, де розмовляли Тиклінський і Семенов, стояв, спираючись ліктем на мідну штангу, той, хто якось на бульварі Профспілок у розмові з Шельгою назвав себе П’янковим-Питкевичем. Комір його пальта був піднятий, прикриваючи нижню частину обличчя, капелюх насунутий на очі. Стоячи недбало й ліниво, торкаючись рота костяним набалдашником палиці, він уважно вислухав усю розмову Семенова й Тиклінського, ввічливо відсторонився, коли вони схопилися з місця, і вийшов з вагона на дві станції пізніше — на Монмартрі. У найближчому поштовому відділенні подав телеграму:
“Ленінград. Карний розшук. Шельзі. Чотирипалий тут. Події загрозливі”.
Вийшовши з поштамту, він завернув у бокову вузеньку вуличку, що вела стоптаними сходинками на вершину Монмартру, пильно роззирнувся і зайшов до темного шинку. Попросив газету, чарку портвейну і поринув у читання.
За кілька хвилин з вулиці швидко ввійшов худорлявий чоловік у парусиновому балахоні, з непокритою світловолосою головою.
— Здрастуй, Гарін, — сказав він тому, хто читав газету. — Можеш мене поздоровити… Удача…
Гарін рвучко підвівся, стиснув йому руки:
— Вікторе…
— Так, так. Я страшенно задоволений… Я наполягатиму, щоб ми взяли патент.
— Ні в якому разі… Ходімо.
Вони вийшли з шинку, піднялися східчастою вуличкою, завернули праворуч і довго простували повз брудні будинки передмістя, повз загороджені колючим дротом пустки, де тріпотіла жалюгідна білизна на вірьовках, повз кустарні заводики та майстерні.
День кінчався. Назустріч ішли купки стомлених робітників, Тут, на горах, здавалося, жило Інше плем’я людей, інші були у них обличчя — тверді, худорляві, дужі. Здавалося, французька нація, рятуючися від ожиріння й дегенерації, злізла на висоти над Парижем і тут спокійно й суворо чекає години, коли можна буде очистити від скверни низинне місто і знову повернути кораблик Лютеції [25] у сонячний океан.
25
Герб Парижа (або по-древньому Лютеції) — золотий кораблик. (Прим. автора).
— Сюди, — проказав Віктор, відмикаючи американським ключем двері низенького кам’яного сарая.
Гарін і Віктор Ленуар підійшли до невеликого цегляного горнила під ковпаком. Поряд на столі лежали низками пірамідки. На горнилі стояло ребром товсте бронзове кільце з дванадцятьма фарфоровими чашечками, розміщеними по його обідку. Ленуар запалив свічку і, дивно посміхаючись, глянув на Гаріна.
— Петре Петровичу, ми знайомі з вами років п’ятнадцять, правда? З’їли не один пуд солі. Ви могли упевнитися, що я — людина чесна. Коли я втік Із Радянської Росії — ви мені допомогли. З цього я роблю висновок, що ви ставитеся до мене непогано. Скажіть, якого дідька ви ховаєте від мене апарат? Я ж знаю, що без мене, без оцих пірамідок, ви безпомічні. Давайте по-товариському…
Пильно розглядаючи бронзове кільце з фарфоровими чашечками, Гарін запитав:
— Ви хочете, щоб я відкрив таємницю?
— Хочу.
— Ви хочете стати учасником справи?
— Хочу.
— Коли знадобиться, а я гадаю, що надалі знадобиться, ви повинні будете піти на все задля успіху справи…
Не зводячи з нього очей, Ленуар сів на край горнила, куточки його рота затремтіли.
— Так, — твердо мовив він, — згоден.
Гарін помовчав, пощипуючи нігтями борідку.
— Я вас візьму учасником справи… Але є одна умова… І це негайно…