Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
— Так, так. Пірамідки. Дуже добре. Розумію. Скажіть, коли це не дуже секретно, — ви не про інженера Гаріна розказуєте?
Шельга хвилину мовчав, дивлячись в очі Хлииову.
— Так, — підтвердив він, — про Гаріна. Ви його знаєте?
— Дуже, дуже здібна людина, — Хлинов зморщився, ніби взяв у рот кислого. — Надзвичайна людина. Але — поза наукою. Честолюбець. Цілком ізольована особа. Авантюрист. Цинік. Задатки генія. Надмірний темперамент. Людина з дивовижною фантазією. Але його надзвичайний розум завжди збуджений низькими бажаннями. Він досягне багато чого і закінчить чимось на зразок безпробудного п’янства чи спробує жахнути людство. Геніальній людині більше ніж будь-кому потрібна якнайсуворіша дисципліна. Надто
Червонуваті плями знову спалахнули на щоках Хлинова.
— Ясний, дисциплінований розум — величезна святиня, чудо з чудес. На землі — піщинка у всесвіті — людина — всього одна більйонна найменшої величини. І у цієї умоглядної частинки, що живе в середньому шістдесят обертів землі навколо сонця, — розум, який охоплює увесь всесвіт… Щоб осягнути це, ми повинні вдатися до мови вищої математики. Так от, що ви скажете, коли у вас із лабораторії візьмуть який-небудь дорогоцінний мікроскоп і почнуть ним забивати цвяхи? Саме так Гарін поводиться зі своїм генієм. Я знаю — він зробив велике відкриття в галузі передавання на відстань ультрачервоних променів. Ви чули звичайно, про промені смерті Гріндель-Матьюза? [30] Промені смерті виявилися справжнісінькою нісенітницею. Але принцип правильний. Теплові промені температури тисячі градусів спрямовано паралельно — жахливий засіб для руйнування та військової оборони. Весь секрет полягає у тому, щоб послати не розсіюваний промінь. Цього досі ще не було досягнуто. З ваших розповідей, видимо, Гаріну пощастило збудувати такий апарат. Якщо це так, — відкриття дуже значне.
30
Гріндель-Матьюз — винахідник, який зчинив чимало галасу в 20-х роках XX століття своїми “променями смерті”.
— Мені давно вже здається, — сказав Шельга, — що навколо цього винаходу пахне великою політикою.
Якийсь час Хлинов мовчав, потім у нього спалахнули навіть вуха.
— Знайдіть Гаріна, візьміть його за комір і разом з апаратом поверніть до Радянського Союзу. Апарат не повинен попасти до наших ворогів. Спитайте Гаріна, — усвідомлює він свої обов’язки? Чи він справді паскудник. Тоді дайте йому, чорт його забирай, грошей — скільки він захоче. Або вбийте його…
Шельга звів брови. Хлинов поклав трубку на столик, відкинувся, заплющив очі.
Аероплан плив над зеленими рівними квадратами полів, над прямими смужечками доріг. Удалині, з висоти, мрів між синюватими плямами озер коричневий обрис Берліна.
О пів на восьму вранці, як завжди, Роллінг прокинувся на вулиці Сени в ліжку імператора Наполеона. Не розплющуючи очей, витяг з-під подушки носовичок і гучно висякався.
Не зовсім, правда, свіжий, але цілком володіючи думками і волею, він кинув носовичок на килим, сів посеред шовкових подушок і озирнувся. Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого.
Роллінг натиснув кнопку дзвінка, ввійшла покоївка Зої. Роллінг спитав, дивлячись мимо неї:
— Мадам?
Покоївка підвела плечі, почала обертати голову, як сова. Навшпиньках подалася до вбиральні, звідти, уже квапливо, — до гардеробної, грюкнула дверима у ванну і знову ввійшла до спальні. Пальці їй тремтіли по боках мереживного фартушка:
— Мадам ніде немає.
— Каву, — сказав Роллінг.
Він сам налив ванну, сам одівся, сам налив собі кави. В домі в цей час ширилася тиха паніка, — навшпиньках, пошептом. Виходячи з готелю, Роллінг штовхнув ліктем швейцара, котрий злякано кинувся відчиняти двері. Він запізнився в контору на двадцять хвилин.
На бульварі Мальзерб цього ранку пахло порохом. На обличчі секретаря було написано цілковите непротивлення злу. Відвідувачі виходили перекривлені з горіхових дверей.
“У містера Роллінга поганий настрій сьогодні”, — повідомляли вони пошепки. Рівно о першій містер Роллінг глянув на стінного годинника і зламав олівець. Зрозуміло, що Зоя Монроз не заїде по нього снідати. Він зволікав до чверті на другу. За ці жахливі чверть години у секретаря в лискучому проділі з’явилося дві сиві волосини. Роллінг поїхав снідати сам до “Гріфона”, як завжди.
Хазяїн ресторанчика, мосьє Гріфон, високий на зріст повний чоловік, колишній кухар і власник пивнички, нині — вищий консультант з Великого Мистецтва Смакових Відчуттів і Травлення, зустрів Роллінга героїчним помахом руки. У темно-сірій візитці, з викоханою ассірійською бородою і благородним чолом, мосьє Гріфон стояв посеред невеликого залу свого ресторану, спираючись однією рукою на срібний цоколь особливої споруди, на зразок жертовника, де під опуклою кришкою пріла знаменита смаженя- сідло барана з бобами.
На червоних шкіряних диванах уздовж чотирьох стін за вузькими суцільними столами сиділи постійні відвідувачі — з ділового світу Великих Бульварів, жінок — небагато. Середина залу була порожня, коли не зважати на жертовник. Хазяїн, обертаючи голову, міг бачити процес смакового сприйняття кожного Із своїх клієнтів. Найменша гримаска невдоволення не минала його зору. Мало того — він передбачив багато: таємничі процеси виділення соків, гвинтоподібна робота шлунка і вся психологія їжі, заснована на спогадах колись з’їденого, на передчуттях і на припливах крові до різних частин тіла, — все це було для нього відкритою книгою.
Підходячи із суворим і разом батьківським обличчям, він говорив з чарівною грубуватою лагідністю: “Ваш темперамент, мосьє, сьогодні потребує чарки мадери і дуже сухого пуї, — можете послати мене на гільйотину — я не даю вам ні краплі червоного. Устриці, трохи вареного тюрбо, крильце курчати та кілька стручків спаржі. Ця гама поверне вам сили”. Заперечувати в такому випадку міг би тільки патагонець, [31] що їсть водяних пацюків.
Мосьє Гріфон не підбіг, як можна було сподіватися, з принизливою квапливістю до прибору хімічного короля. Ні. Тут, в академії травлення, мільярдер, і дрібний бухгалтер, і той, хто тицьнув мокру парасольку швейцарові, і той, хто, сопучи, виліз із роллс-ройса, пропахлого гаванами, платили однаковий рахунок. Мосьє Гріфон був республіканець і філософ. Він, великодушно усміхаючись, подав Роллінгу карточку і порадив узяти на перше диню, запеченого з трюфелями омара на друге і сідло барана. Вина містер Роллінг вдень не п’є, це відомо.
31
Патагонець — напівдикий житель Патагонії (Південна Америка).
— Склянку віскі-сода і пляшку шампанського заморозити, — крізь зуби процідив Роллінг.
Мосьє Гріфон одступив, на секунду в його очах майнуло здивування, жах, огида: клієнт починає з горілки, що глушить смакові пухирці на язику, і запиває шампанським, од якого здимає шлунок. Очі мосьє Гріфона згасли, він шанобливо схилив голову: клієнта на сьогодні втрачено, — примиряюся.
Після третьої склянки віскі Роллінг почав бгати серветку. З таким темпераментом людина, яка стоїть на іншому кінці соціального щабля, скажімо, Гастон Качиний Ніс, сьогодні б ще до заходу сонця знайшов Зою Монроз і встромив би їй у бік лезо складеного ножа. Роллінгу пасували інші прийоми. У мозку Роллінга, в жовтій парі віскі, народжувалися, схрещувалися, звивалися надзвичайно вишукані хворобливі ідеї помсти. Тільки в ці хвилини він зрозумів, що означала для нього Зоя… Він мучився, впиваючись нігтями в серветку.