Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
— Ви збожеволіли, — Зоїне обличчя спалахнуло, помолодшало, — рятуйтеся!..
Гарін тільки сіпнув борідкою.
— Вісім чоловік, дурниці, дурниці! — Він трохи підняв апарат і повернув його дулом до дверей.
Луснув себе по кишені. Обличчя його нараз змарніло.
— Сірники, — прошепотів він, — нема сірників…
Можливо, він сказав це навмисне, щоб випробувати Зою. Можливо, і справді в кишені не було сірників, — від них залежало життя. Він дивився на Зою, як тварина, чекаючи смерті. Вона, ніби у сні, взяла з крісла сумочку, вийняла коробку, воскових сірників. Подала поволі, з трудом. Беручи, він відчув пальцями її крижану вузьку руку. Внизу крученими сходами, обережно поскрипуючи, хтось піднімався.
Кілька
— Хто там?
— Телеграма, — відказав грубий голос, — одчиніть!..
Зоя мовчки схопила Гаріна за плечі, захитала головою.
Він одвів її в куток кімнати, силоміць посадив на килим. Зразу ж повернувся до апарата й крикнув:
— Підсуньте телеграму під двері.
— Коли кажуть — відчиніть, треба відчиняти, — заревів той самий голос.
Інший, обережний, спитав:
— Жінка у вас?
— Так, у мене.
— Видайте її, вас залишимо у спокої.
— Попереджаю, — люто проказав Гарін, — якщо ви не заберетеся геть, за хвилину жоден з вас не лишиться живий…
— О-ля-ля!.. О-хо-хо!.. Ги-ги!.. — завили, заіржали голоси, і на двері навалилися, закрутилася фарфорова ручка, з одвірків посипалася штукатурка.
Зоя не зводила очей з Гарінового обличчя. Він був блідий, рухи швидкі і впевнені. Сівши навпочіпки, він прикручував до апарата мікрометричний гвинт. Вийняв кілька сірників і поклав на стіл поряд з коробкою. Взяв револьвер і випростався очікуючи. Двері затріщали. Раптом од удару посипалися шибки, гойднулася портьєра. Гарін одразу вистрелив у вікно. Присів, чиркнув сірником, всунув його в апарат і закрив сферичну кришку.
Минула всього секунда тиші після його пострілу. Й одразу почалась атака одночасно на двері і на вікно. У двері заходилися бити чимось важким, від фільонок полетіли тріски/Портьєра на вікні загорнулась і впала разом з карнизом.
— Гастон! — крикнула Зоя.
Через залізну решітку вікна ліз Качиний Ніс, тримаючи в роті ніж-наваху. Двері були ще цілі. Гарін, білий як папір, прикручував мікрометричний гвинт, у лівій руці його танцював револьвер. В апараті шугало, гуло полум’я. Кружальце світла стало сліпучою цяткою. У розбиті фільонки дверей лізли вусаті пики… Гарін схопив обома руками апарат і дулом спрямував його на Качиного Носа…
Зоя побачила: Гастон роззявив рота чи то щоб крикнути, чи то щоб ковтнути повітря… Димова смуга пройшла поперек його грудей, руки піднялися і впали. Він перекинувся на килим. Голова його разом з плечима, наче кусень хліба, відпала од нижньої частини тулуба.
Гарін повернув апарат до дверей. Дорогою “променевий шнур” розрізав провід, лампочка під стелею згасла. Сліпучий, тонкий, прямий, як голка, промінь із дула апарата чиркнув поверх дверей, — посипалися шматки дерева. Ковзнув нижче. Пролунав короткий крик, ніби роздушили кота. У темряві хтось шарахнувся. М’яко впало тіло. Промінь танцював на висоті двох футів од підлоги. Почувся дух горілого м’яса. І раптом усе стихло, тільки в апараті гуділо полум’я.
Гарін покашляв, сказав хрипкуватим голосом, що погано корився йому:
— Покїнчено з усіма.
За розбитим вікном вітерець налетів на невидимі липи, вони зашелестіли по-пічному — сонно. З темряви, знизу, де непорушно стояли машини, гукнули по-російському:
— Петре Петровичу, ви живі? — Гарін визирнув у вікно. — Обережніше, це я, Шельга. Пригадуєте нашу угоду? У мене автомобіль Роллінга. Треба тікати. Рятуйте апарат. Я жду…
Увечері, як завжди в неділю, професор Рейхер грав у шахи в себе, на четвертому поверсі, на відкритому невеликому балконі. За партнера був Генріх Вольф, його улюблений учень. Вони курили, втупившись у шахоЕу дошку. Вечірня заграва давно згасла в кінці довгої вулиці. Чорне повітря було задушливе. Не ворушився плющ, який обвив виступи веранди. Внизу, під зорями, лежала безлюдна асфальтована площа.
Покректуючи, посапуючи, професор обмірковував хід. Підняв дебелу руку з жовтуватими нігтями, але не доторкнувся до фігури. Вийняв з рота недопалок сигари.
— Так. Треба подумати.
— Будь ласка, — відповів Генріх,
Його гарне обличчя з широким чолом, різко випнутим підборіддям, коротким прямим носом виражало спокій могутньої машини. У професора було більше темпераменту {старе покоління), — сталевого кольору борода розтріпалася, на зморшкуватому чолі лежали червоні плями.
Висока лампа під широким барвистим абажуром освітлювала їхні обличчя. Кілька миршавих зелененьких істот кружляло навколо лампочки, сиділо на свїжовипрасуваній скатертині, наїжачуючи вусики, дивлячись цяточками очей і, напевно, не розуміючи, що мають честь бути присутніми при тому, як двоє богів утішаються грою небожителів. У кімнаті годинник пробив десяту.
Фрау Рейхер, мати професора, чистенька бабуся, сиділа нерухомо. Читати й в’язати вона вже не могла при штучному світлі. Вдалині, де в чорній ночі світилися вікна високого будинку, вгадувалися величезні простори кам’яного Берліна. Коли б не сип за шаховою дошкою, не тихе світло абажура, не зелененькі істоти на скатертині, жах, що давно заліг у душі, піднявся б знову, як багато разі? за останні роки, і висушив безкровне личко фрау Рейхер. Це був жах перед мільйонами, які сунули на місто, на цей балкон. їх називали не Фріцами, Йоганнами, Генріхами, Отто, а масою. Один в один, — погано виголені, у паперових манишках, вкриті залізним, свинцевим пилом, — вони час од часу заповнювали вулиці. Вони багато чого хотіли, випинаючи важкі щелепи.
Фрау Рейхер пригадала щасливий час, коли її жених, Отто Рейхер, повернувся з-під Седана, [33] перемітиш французького імператора. Він весь пропах солдатською шкірою, був бородатий і гучноголосий. Вона зустріла його за містом. На ній була блакитна сукня, і стрічки, і квіти. Німеччина мчала до перемог, до щастя разом з веселою бородою Отто, разом з гордістю і сподіваннями. Незабаром буде завойовано цілий світ…
Минуло життя фрау Рейхер. І настала й минула друга війна. Якось витягли ноги з болота, де гнили мільйони людських трупів. І ось — з’явилися маси. Заглянь будь-кому в очі під каскетку. Це не німецькі очі. їхній вираз упертий, невеселий, незбагненний. До їхніх очей немає доступу. Фрау Рейхер охоплював жах.
33
Седан — місто у північно-східній Франції на річці Маас. Поблизу нього 1–2 вересня 1870 року відбулася битва між французькою армією та німецькою, що оточила її. Французька армія капітулювала за наказом Наполеона III, який був при ній. Поразка під Седаном спричинилась у Франції до падіння Другої імперії і проголошення республіки.
На веранді з’явився Олексій Семенович Хлинов. Він був по-недільному вдягнений у чистенький сірий костюм.
Хлинов вклонився фрау Рейхер, побажав їй доброго вечора і сів поруч з професором, котрий добродушно зморщився і з гумором підморгнув до шахової дошки. На столі лежали журнали та іноземні газети. Професор, як і кожна інтелігентна людина в Німеччині, був бідний. Ного гостинність обмежувалася м’яким світлом лампи на свіжовипрасуваній скатертині, запропонованою сигарою на двадцять пфенігів та розмовою, вартою, мабуть, більше ніж вечеря з шампанським та іншими надмірностями.