Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
Шрифт:
У будні, від сьомої ранку до сьомої вечора, професор бував мовчазний, діловитий і суворий. У неділю він “охоче вирушав з друзями на прогулянку в країну фантазії”. Він любив поговорити “від одного до другого кінця сигари”.
— Так, треба подумати, — знову сказав професор, закутуючись димом.
— Будь ласка, — холодно-ввічливо відповів Вольф.
Хлинов розгорнув паризьку “Л’Ентрансижан” і на першій сторінці під заголовком “Таємничий злочин у Білль Давре” побачив фото, що зображало семеро людей, розрізаних на шматки. “На шматки, то й на шматки”, — подумав Хлинов. Але те, що він прочитав, змусило його замислитися.
“…Треба
— Шах! — вигукнув професор, розмахуючи взятим конем. — Шах і мат! Вольф, ви розбиті, ви окуповані, ви на колінах, шістдесят шість років ви платите репарації. Такий закон високої Імперіалістичної політики.
— Реванш? — спитав Вольф.
— Е, ні, ми втішатимемося всіма перевагами переможця.
Професор поляскав Хлинова по коліну:
— Що ви таке вичитали в газетці, мій юний і непримиренний більшовик? Семеро розрізаних французів? Що поробиш — переможці завжди схильні до надмірностей. Історія прагне до рівноваги. Песимізм — ось що приносять переможці до себе в домівку разом з награбованим. Вони починають дуже жирно їсти. Шлунок їхній не вправляється з жирами і отруює кров огидною отрутою. Вони ріжуть людей на шматки, вішаються на підтяжках, кидаються з мостів. У них пропадає любов до життя. Оптимізм — ось що лишається у переможених замість награбованого. Чудова здатність людської волі — вірити, що все на краще в цьому кращому із світів. Песимізм треба вирвати з корінцями. Я читав вашого Леніна, мій дорогий. Це великий оптиміст. Я його поважаю.
— Ви сьогодні в чудовому настрої, професоре, — похмуро мовив Вольф.
— Ви знаєте чому? — професор відкинувся на плетеному кріслі, підборіддя його вкрилося зморшками, очі весело, молодо визирали з-під брів. — Я зробив прецікаве відкриття. Я одержав деякі зведення, співставив деякі дані і несподівано дійшов надзвичайного висновку. Коли б німецький уряд не був зграєю авантюристів, коли б я був певен, що моє відкриття не попаде до рук шахраїв і грабіжників, — я б, мабуть, опублікував його. Але ні, ліпше мовчати.
— З нами-бо, сподіваюся, ви можете поділитися, — сказав Вольф.
Професор лукаво підморгнув йому:
— Що б ви, наприклад, сказали, мій друже, коли б я запропонував чесному німецькому урядові… ви чуєте — я підкреслюю: “чесному”, в це я вкладаю особливий зміст… запропонував би будь-які запаси золота?
— Звідки? — спитав Вольф.
– Із землі, звичайно.
— Де ця земля?
— Байдуже. Будь-яка точка земної кулі… Хоч би в центрі Берліна. Та я не запропоную. Я не вірю, щоб золото збагатило вас, мене, всіх Фріців, Міхелів… Далебі, ми станемо ще бідніші… Одна тільки людина, — він повернув до Хлинова сивоволосу лев’ячу голову, — ваш співвітчизник, запропонував добре використати золото… Ви розумієте?
Хлинов усміхнувся, кивнув.
— Професоре, я звик слухати вас серйозно, — сказав Вольф.
— Я постараюся бути серйозним. Ось у них у Москві взимку морози досягають тридцяти градусів нижче нуля, вода, вихлюпнута з третього поверху, падає на тротуар кульками льоду. Земля мчить у міжпланетному просторі десять — п’ятнадцять мільярдів років. Вона мала за цей термін охолонути, чорт забирай? Я стверджую — земля давним-давно охолола, віддала випромінюванням усе своє тепло міжпланетному просторові. Ви запитаєте: а вулкани, розплавлена лава, гарячі гейзери? Між твердою, яку слабо нагріває сонце, земною корою і всією масою землі залягає пояс розплавлених металів, так званий Олівіновий пояс. Він походить од безперервного атомного розпаду основної маси землі. Ця основна маса являє собою прошарок температури міжпланетного простору, тобто в ньому двісті сімдесят три градуси нижче нуля. Продукти розпаду — Олівіновий пояс — не що інше, як рідкий стан оліві-нових порід, ртуті і золота. І зони залягають, за багатьма даними, не так уже й глибоко: від п’ятнадцяти до трьох тисяч метрів глибини. Можна в центрі Берліна пробити шахту, і розплавлене золото само рине, як нафта, з глибини Олівінового пояса…
— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…
Хлинов поклав трубку на розгорнутий аркуш “Л’Ентрансижан”.
— Професоре, цей знімок нагадав мені розмову на аероплані, коли я летів до Берліна. Завдання пробитися до елементів земного центру, що розпадаються, не таке вже неймовірне.
— Яке це має відношення до розрізаних французів? — спитав професор, знову розкурюючи сигару.
— Вбивство у Білль Давре вчинено тепловим променем. Почувши такі слова, Вольф присунувся до столу, холодне обличчя його насторожилось.
— Ах, знову ці промені! — Професор зморщився, як від кислого. — Дурниця, блеф, плітка, яку вигадує англійське військове міністерство.
— Апарат збудував росіянин, я знаю цю людину. — відказав Хлинов, — це талановитий винахідник і величезний злочинець.
Хлинов оповів усе, що знав про інженера Гаріна: про його роботи в політехнічному інституті, про злочин на Крестовському острові, про дивні знахідки у підвалі дачі, про виклик Шельги до Парижа і про те, що, певно, тепер шалено полюють на апарат Гаріна.
— Доказ очевидний, — Хлинов показав на фотографію, — це робота Гаріна.
Вольф похмуро розглядав знімок. Професор мовив неуважливо:
— Ви гадаєте, що за допомогою теплових променів можна бурити землю? Хоча… при тритисячній температурі розплавляться і глини, і граніт. Дуже, дуже цікаво… А чи не можна куди-небудь зателеграфувати оцьому Гаріну? Гм… Коли поєднати буріння зі штучним охолодженням і поставити електричні елеватори, аби відчерпувати породи, можна дістатися глибоко… Друже мій, ви мене страшенно зацікавили…
До другої години ночі, проти звичаю, професор ходив по веранді, димів сигарою і розвивав плани, один дивовижніший за інший.
Звичайно Вольф, виходячи од професора, прощався з Хлиновим на площі. Цього разу він пішов поруч з ним, постукуючи палицею, опустивши спохмурніле обличчя.
— Ви гадаєте, що інженер Гарін зник разом з апаратом після історії у Білль Давре? — спитав він.
— Звісно.
— А оця “кривава знахідка у лісі Фонтенбло” не може бути Гаріним?