Альтернативна еволюція
Шрифт:
— Він чимось подібний до тебе, Учителю, — несміливо сказав я. — Тільки ти м’якшій, а він, як грім! Справжній Божий пророк!
— Подібний, — згодився Єшуа. — Бо з моєї Родини, як і ти, Андрію. Не було на Землі могутнішого з народжених жінками. Та запам’ятай: Іван завершує рід Адамів, а нам Тато Небесний звелів розпочати плекання Божого Роду…
— Що я маю робити? Чим допомогти тобі, Учителю?
— Зберу дванадцять воїв, — просто сказав Єшуа. — Ваша допомога в тім, що ви будете. Хіба сонце гадає, що має робити? Воно просто сяє, і кожен, хто прагне тепла,
Я заночував у оселі, де Учителя приютили знайомі. Вони розповідали мені, захлинаючись від щастя, який він щедрий серцем, як лікує недужих, розвіює тугу, заспокоює нещасних. Від них я дізнався також, що старий Йосип помер, залишилася тільки мама та зведені сестри й браття — діти теслі.
А перед сном Учитель коротко розповів про свої мандри на схід, на південь. Він знову побував у старих мудреців — царських скіфів, відвідав найвищі гори Ойкумени. Всі ці роки, коли я клекотів сумнівами та страхами, невизначеністю та жалем за втраченим минулим, Учитель щоденно бив у скелю тяжкого світу, в його темні, тужаві брами, в гори забобонів та марновірства. І лише тоді, коли дозріло в серці духовне рішення, коли ясно вдень і вночі почав звучати в єстві Голос Мовчання, Єшуа вийшов на пустельне поле сплячого людства.
— А чому раніше ти не вийшов до людей? — дивувався я. — Хіба ти не відав того, що нині, десять літ тому?
— А ти не відаєш, що буває, коли плід зірвано зеленим? — запитав Учитель. — І плід пропадає, і той, хто зірвав, уже не прийде до дерева. Ще й тепер я не можу певно сказати: чи захочуть люди прийняти мої зерна, чи волітимуть посіяти їх?
Раненько я попрямував до Єрихона, знайшов побратима на постоялому дворі. Він невдоволено запитав, чому я затримався. Я сказав, що зустрів біля Йордану Месію, що він — той самий хлопчик, з яким ми утікали з неволі. Симон з недовір’ям слухав, та все ж сказав:
— Веди. Хочу побачити…
Зустрівши Учителя, Симон остовпів. Певно, він, як і я, відчув небесну силу Єшуа.
— Ну що, Петре? — ласкаво промовив Учитель. — Чи буде твоє серце каменем сумніву та страху, чи каменем підвалини храму?
— Господь мій, — тільки й міг пробурмотіти мій побратим. — Я винен перед тобою…
— Люди не мають вини ані перед іншими людьми, ані перед Батьком Небесним, — сказав Учитель. — Вони винні лише перед собою, бо не ростуть у небо. їх чекають вдома, а вони знемагають у вертепах мороку та тління…
— Не втямлю всього, про що мовиш, — зітхнув Симон. — Та
готовий іти за тобою…
— А сім’я, діти?
— Діти дорослі, живуть своєю працею, а дружина має достаток.
— Гаразд, повернемося поки що до Галілеї, зберемо повний гурт учнів, я розповім, що маємо діяти. Ви ще сліпі, як малі цуценята, та мине короткий час, і очі ваші відкриються. Дух Божий зійде на серце й пробудить його. Прокинувшись, станете будівниками Бога…
— Господи! — радісно скрикнув Петро. — Я знаю майстерність теслярську, мулярську, умію ловити рибу. Що робити — кажи! Може, храм, а чи оселю для тебе?
— Ловити будемо душі блукаючі, — усміхнувся Єшуа, — а будувати, друзі мої, будувати будемо сходи, мости від землі до неба. Бо Сам Тато Небесний очікує такого будівництва. А коли завершимо його — побачите Небо відчинене і Вісників Господніх, які сходитимуть і підійматимуться по тих сходах…
*
Квітка розквітає у моїй душі
На билині серця, у пустелі Духу.
Розкрива пелюстки: де ж вони, дощі?
А довкола — спека, а довкола сухо…
Десь в далеких луках — зоряні гаї,
Звідти прилетіла квітчина зернина,
Там десь розквітають подруги її
В райдужнім просторі, під Світилом Синім.
Треба засівати дикі пустирі,
Сипати зернята у терни колючі!
Заповіт прадавній Матері-Зорі
Невмирущу Квітку радує і мучить…
Слава про Єшуа покотилася в довкіллі. Людям подобалася його доступність, лагідність, щире ставлення до кожного, хто наближався до нього з проханням чи просто — щоб поглянути в сяючі очі, почути приязний голос. Доки ми добралися до Галілеї, за Учителем вже тягнувся велетенський хвіст цікавих людей, шукаючих душ, але й заздрісних ненависників.
По дорозі Єшуа обрав для себе дванадцятеро учнів. Поміж ними вельми сподобався мені Іван, молодий хлопець, дуже подібний до Учителя. Деякі люди навіть вважали його близнюком Єшуа. Він був запальний, нетерплячий, але щирий. Готовий допомогти всім і кожному. Учитель жартома прозвав його Сином Грому, так те прізвисько й залишилося за Іваном назавжди.
Одного вечора біля вогнища Юда з Каріота запитав Учите;
— А чому тобі потрібно дванадцятеро учнів? Чи не замалі гурт для грядущого Царя Юдейського?
— Мої легіони налічують міріади воїв, — загадково сказав Єшуа, спостерігаючи бурхливий потік іскринок-зірочок, що мчали від багаття у нічне небо. — А дванадцятеро — це стовпи для містка.
Тут ви будете опорою, а в небесному царстві — знайдеться достатньо вірних помічників. Молю Найвищого, щоб вистачило вам терпіння і розуміння…
— Ми будемо твоїми найближчими радниками, коли станеш царем? — не вгавав Юда. — Коли це станеться?
— Вже давно Батько довірив мені царство, — задумливо відповів Учитель, обвівши поглядом учнів. — Гляньте в небо… Невже не розумієте, скільки багатих країв у Бога? Кожного чекає щедра доля. Варто лише обрати її. Я пропоную вам скарби неміряні, а ви мислите немічно, приземлено…
— Дивне щось кажеш, — покрутив головою Юда. — Ми відаємо, що втратили своє царство, яке спорудили Давид і Соломон. Ізраїль жде Месію, щоб зламати ворожу потугу і відновити славу великих царів. Адже ти Месія? Ми ж не дарма пішли за тобою?
— Ти сказав, — загадково відповів Єшуа. — Кожен матиме те, що жадає. Давно сказано: без волі Бога навіть волосина не впаде з голови. Вірите в це?
— Так! — охоче скрикнуло кілька голосів.
— А помисліть — чому так? Невже і муки, і вбивства, і лихоліття, і падіння царств, і зрада — все від Бога?