Альтернативна еволюція
Шрифт:
— Любий сину! Рідний Край вічно чекатиме тебе. Повертайся з побідою! Хортиця — вічна твоя твердиня. А щезне на землі — в Дивоколі повстане ще могутніша! Повертайся, синку, і бережи матінку свою…
Зненацька з-за обрію викотилося сонце, багряним оком глянуло на світ, бризнуло променями на вируючий потік ріки. Кривава дорога пролягла по водах Славути, і тим шляхом відпливав байдак.
Мовчав Івасик, ні слова не мовив на прощання друзям своїм — лицарям, і в тривожному серці старого мудреця вже малювалася страхітлива доля Зоряної Дитини. Знаки прощання
Хлюпотить хвиля, у тугих вітрилах співає вітер, сонце встає у видноколі повносило, пломенисто, урочисто. Сум від прощання розвіявся, Івасик захоплено дивиться на круті береги, на розкішні заплави, на хмари крикливих чайок, що кружляють над водами.
Один з охоронців, молодий співець, вийняв з торби гусла, на-ладував і, поклавши їх на коліна, торкнувся пальцями струн. Чарівні згуки прокотилися над рікою. Маруся усміхнулася, торкнулася рукою до юнакового плеча.
— Гарно вирішив, хлопче. Розвій нашу тугу. Заспівай на щастя мені й синові думу…
— Яку ж тобі?
— Яку серце підкаже…
— Тоді я заспіваю про долю. А хлопці підтягнуть…
Співець з силою вдарив по струнах. Зойкнули гусла, ніби ранений птах. А потім пальці юнакові забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова:
— Браття мої! Друзі мої!
Стежки-дороги стеле-вистелює кожному дівчина-доля…
Руки її, ноги її —
Сила стокрила, і горе стозоре,
І смертонька люта, і воля у чистому полі…
Хочеш — іди! Хочеш — сиди!
Та не втечеш, не надійся, бо доля таки тебе стріне-зустріне,
Як собі знаєш — жди чи не жди,
А заспіває вона тобі пісню свою журавлину!
Тільки хороброму скаже вона:
— Любе ладо! Я тобі рада, буду з тобою довіку!
А боягуза вона обмина:
То вже не доля — бур’ян серед поля на стежці того чоловіка!
Браття мої! Други мої!
Див ясноокий з Поля Високого кличе нас до походу!
Гусли мої, віщії струни мої
Долю велику, стозору прохають козацького роду!
Хто зберігає душу свою —
Тому навіки і ріки, і море і гори закриють таємні дороги…
Хто за Родину загине в бою —
Піде до Рада, до Лади і Слави, в світлицю Великого Бога!
Івасик поворушився, ніби прокидаючись із забуття, торкнувся до материної щоки.
— Мамцю, ти чуєш?
— Тобі до серця? — розчулено перепитав співець.
— Я ніколи не забуду цієї пісні, — серйозно мовив хлопчик. — Мені здалося… ніби Тато з Неба проспівав її…
Охоронці переглядаються з Марусею, мовчать, відчуваючи, що Івасик не випадково промовив такі слова…
Допливши до лиману, охоронці зупинили байдак на затишному острівці поміж заростями очерету. Старший лицар Галабан заборонив розводити багаття, пояснивши, що віднині вони пливтимуть мимо грецьких поселень, тому краще не привертати до себе уваги. Та й морські розбійники не гребують нападом на купецькі байдаки, і хоч гурт козацький може за себе постояти, та краще обійтися без бою. Так звелів старий характерник.
Пополуднували в’яленою рибою та сухарями, запиваючи славутинською водою.
— Напивайтеся солодкої води, — сказав Галабан, — бо незабаром Чурне Море, а в ньому вода вельми солона. Будемо пити з барила.
— А що таке море? — пошепки запитав Івась у матері.
— Старі люди оповідали, що море — то велика, велика вода, без кінця й краю. І я, синочку, не бувала біля моря. Це хіба козаки краще знають…
— А чому Чурне Море? — допитувався хлопчик.
— Чури — наші діди й прабаби, — озвався старший лицар. — А Чурне Море тому так назвали, що воно з правіку наше. Усюди на його берегах живе наша родина. Нині вже й чужаки поселяються, та все таки, було воно Чурним — таким і буде…
Сутінки впали на виднокрай. Сонце сіло за чорну-пречорну хмару. Галабан глянув на обрій, скрушно похитав головою.
— Буде гроза. І буря, — зітхнув він. — Та все ж треба рушати. Може, це й краще, непомітно пройдемо мимо грецької сторожі. Ось тільки хлоп’я… чи не злякається?
— Я? — задерикувато вигукнув Івась. — Щоб я та злякався грози?
— Це правда, — мовила Маруся. — Я сама дивувалася, що він так любить громовиці. У мене серце в п’ятах, а він скаче під зливою по калюжах та кричить від захвату, коли б’ють перуни та грякає грім…
— Лицарський дух! — похвалив Галабан. — Тоді дивися, щоб не перепудилася, бо море жартів не любить…
Хмари облягли дивоколо, ковтали зірки, що вже почали мерехтіти у високості. Здалека докотилися лагідні громи. Язик вітру лизнув очерети, довкола зашуміло, загуло.
— Пора, — сказав старий лицар.
Хлопці опустили вітрила, сіли на весла. Незабаром байдак вийшов із заростів, захитався на схвильованих водах. Під днищем запінилися, загупали хвилі. Синім полум’ям гоготіли понад небокраєм блискавиці, просвічуючи дорогу подорожнім. Праворуч пропливали темні береги, інколи там мерехтів слабесенький вогник у хатині або відблиск багаття. Галабан тримав байдак ближче до лівого берега, знаючи, що в таку негоду ніхто не плаватиме по бурхливих водах.
Хлопці гребли, не покладаючи рук. Гроза посилювалася. Байдак підкидало на верхів’я хвиль, мов шкарлупу, та Галабан тримав кормило твердо, і хистка посудина вперто дивилася назустріч бурі.
— Дідо, — почувся дзвінкий голосок Івасика, він звертався до старшого лицаря, — а як повернути убік — що буде?
— Буря перекине, — крикнув Галабан. — Раз вирушив у дорогу — тримай тільки туди, де найважче… — Чуєш, мамцю, — притулившись до Марусі, озвався хлопчик, — повернеш убік — переверне, загинеш. Так і в тій казці, що ти мені оповідала… Царевич Івась іде туди, де все загине — і кінь, і він сам…