Амок
Шрифт:
— Ух! — вихопилося з грудей, і приятелі, тримаючись за свої мотузки, трохи відпочили.
Води в човні було дуже багато. Небезпечно було нахиляти його, щоб не набралося ще більше. Чи витримає він одну людину? Навряд.
Тоді, розташувавшись по боках, почали виливати воду руками. Марудна була це праця. Здавалося, ніколи ніякого результату не буде. Але за годину Салул міг уже влізти всередину. Робота пішла швидше. Через деякий час вліз уже другий, а там третій і, зрештою, останній.
—
До заходу сонця лишалося годин зо дві. Стомлені товариші попадали на дно човна і під ласкавим промінням сонця зігрілися, висохли і поспали. Через годину прокинулись бадьорі, докучали тільки голод і спрага. Надвечір подув вітерець зі сходу.
— Ех, якби був парус! — пошкодували колишні рибалки. — Можна було б поїхати далі як слід. А так, мабуть, доведеться шукати притулку на березі.
— Це буде дуже неприємно, — сказав Салул. — І висадитись важко, і блукати на березі довго доведеться, і небезпечно, особливо без зброї. Залишимо це на випадок, коли нічого іншого не буде. А тепер треба якось використати попутний вітер. Шматок щогли у нас лишився, прив'яжемо до нього весло.
— А парус?
— А парус зробимо з нашого одягу. Мотузки допоможуть налагодити цю справу.
Сонце вже сідало в море, коли човен вирушив у дорогу. Дивовижний парус, зв'язаний з різнобарвних сорочок, штанів, виправдав себе: човен посувався з швидкістю близько чотирьох кілометрів за годину. Коли стемніло, під'їхали ближче до берега і просувалися вздовж нього.
— Якщо так будемо йти всю ніч, то завтра вранці доїдемо, — розмовляли моряки.
Що там тепер робиться? Де «Саардам»? Чи заховали зброю? Чи переправили в Бантам? Чи підготували виступ? А зволікати не можна, бо стривожені власті тепер поведуть рішучий наступ. І багато чого було обмірковано, поки човен тихо посувався вздовж високих темних берегів. Ось блиснув на березі вогник. Хто там: ворог чи свій? Але все одно — треба йти мимо.
Праворуч тихо гудуть буруни, під човном хлюпає вода. Позаду виглянув з моря місяць, величезний-величезний, червоний. І так близько, що здається, влучив би в нього каменем. Заблищали смуги води, виразніше проступили скелі, а, значить, і човен на воді. А тут ще вітерець зовсім стих, і човен зупинився.
— Це вже зовсім не до речі! — сказав Гейс.
— Тихо! Слухайте! — прошепотів Салул.
Друзі прислухалися. І ось звідкілясь до них долинув гомін натовпу. Гомін глухий, далекий, але досить виразний. Можна було розібрати, що гуде схвильований народ. Правда, жодного слова, навіть окремого голосу не вдавалося почути, але загальний тривожний гомін був виразний.
— Звідки це? — здивувалися товариші і звернули свої вуха та очі на берег. Однак там нічого
— Невже десь у фіорді зібрався народ?
Але й біля фіорду нікого не було видно.
Ось серед гомону почувся далекий дзвін, а потім наче спів.
— Що за диво таке? — знизав плечима Гейс. — Чи молебен який?
— Якщо молебен, — зазначив Салул, — то принаймні європейський, бо у нас дзвону і співу нема.
— Значить, ще більше дивно.
Придивляючись до берега, вони схилилися нижче і приклали вухо до краю човна. Звуки посилились.
— Чи не у воді все це відбувається?
— Цього лише невистачало! — сказав Гейс.
— Стривайте, я послухаю, — сказав один з рибалок, перехилився і опустив у воду голову. Потім, висунувшись, сказав:
— Там!
Тоді й інші опустили голови у воду.
Звуки стали сильніші, виразніші і різноманітніші. Чути було, як вони складалися з різних окремих звуків. Ось ніби курка квокче, ось голуб туркотить, там паче струни мелодійно гудуть, а потім знову гомін.
— То, значить, це правда! — раптом крикнув інший рибалка.
— Що правда?
— Та батько мені казав, що є такі риби — барабанщики, які роблять ці звуки. Але я сам досі не чув їх.
— Як же вони це роблять?
— А дідько їх знає!
Тоді вже й Салул згадав, що десь-колись так само чув про риб'ячі співи, але вважав це за байки [23] .
— А щоб їм! — засміявся Гейс. — Чого тільки на світі нема! Ну, їдьмо шукати вітру.
На щастя, шукати довго не довелося. Вже через кілька кроків вони випливли з затишшя, і човен поплив далі. Подорож була такою спокійною, що, розрахувавши час варти, три чоловіки могли спати. Оскільки вони були голі, треба було щільно тулитися один до одного, щоб зігрітись.
О годині четвертій, коли на варті був один з рибалок, човен підійшов до Скель Ластівчиних Гнізд. Було відомо, що інсургентів треба шукати далі, тому товариш проїхав мимо. На березі було так само тихо й безлюдно, як і в інших місцях, і ніщо не свідчило про колишні події.
Минула ще година. Вітер почав слабшати, піднявся легкий туман. Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.
— Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? — спитали вони, прокинувшись.
— Минули.
— Чому не розбудив нас?
— Ви ж казали, що нам треба їхати далі.
— Воно то так, але, може, там були товариші?
— Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.