Анатомічний атлас. Важко бути жабою
Шрифт:
— Розумієш, чувак, — не вгамовувався Віталя, — іноді буває так важко, іноді всі з тебе глузують, мовляв, подивіться, жаба. А яка ж я жаба, а? Нє, ну ти мені скажи, яка я жаба?
— Та ти не жаба, чувак, — розводжу я руками. А що я ще можу робити?
— Та ні, якраз жаба, — каже Віталя, ковтаючи повітря. — Вони кажуть, пацан, ти ніколи нічого не зможеш зробити путнього, ти непутящий, чувак, ти гівно, жаба. Я іноді прокидаюся і думаю, ну все, починаю нове життя, роблю зарядку, бігаю до парку Хіміків, не курю, прибираю в хаті, ну, вибач, ми прибираємо, ти ж сам бачив, я навіть іноді купую туалетний папір, ну це так, щоб мамка не приїжджала і не казала, Віталя, йоб твою мать, так і так, Дядьсірьога знову твого Августа з унітазу витягав. Ну да, Августа, я все розумію, ми чотири
— Ні, не розумію. Віталя, ми ж читаємо якісь книжки, щось пишемо, у нас он, бачиш, які розмови, переважно про жизнь, ми розвиваємося.
— Та де ми, блядь, розвиваємося? — нервує Вій. — Де ми розвиваємося? Ми ж бухаємо, куримо траву, ми ж взагалі поволі здихаємо, гниємо. Ми вже гниємо, нам залишилось трошки, зовсім трошки, розумієш?
Ні фіга я не розумів.
— Ні фіга, Віталя, я не розумію.
— Та все ти розумієш. Дивись, хто наші найлютіші вороги? Гопніки, правильно? А чим вони займаються? Вони ж бухають, курять траву, а чим ми кращі від них? Лише тим, що не збиваємо бабки з малоліток. А я тобі скажу, чому ми цим не займаємося, — тому що ми сцикуни. Гопніки навіть кращі за нас. Вони не сцять, ні, в принципі, всі люди сцять, вони також сцять, але все одно роблять, вони пацани, розумієш. ПАЦАНИ. А ми тьолки, тому що ніколи нічого в цьому житті не досягнемо, ніколи ніхто нам не допоможе, і ми це дуже добре знаємо, ми знаємо, що так довго тягтися не буде, що от-от і мама з Вєрою приїдуть сюди жити, закінчиться наша лафа, мене вони стопудово виженуть, вони мені скажуть, пацан, ти вже нас всіх допік. Мене, Дядьсірьогу, Вєру, врешті-решт, так що давай, Віталя, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Розумієш, чувак, а де мені жити? У нас є ще одна квартира, але її знімають ці казахи, і мені ніхто не дозволить жити там, у цій квартирі, тому що там живуть ці йобані казахи, вони в сім'ю гроші несуть, а що можу принести я? Треба щось вирішувати, треба зриватися і кудись валити.
— Куди? — питаю я.
— Ну не знаю. Давай знаєш що?
— Що?
— Давай, — каже Віталя, — організуємо щось типу бродячого театру і будемо гастролювати по Європі, заробимо купу бабла, переїдемо в інше місто, у той же Київ, або я знаю.
— Це без мене, Вій, я і так з цього Києва втік.
— Ну добре, тоді бізнес. У нас може бути класний бізнес!
— Тобто?
— Бізнес буде у нас. Просто в мене є мутки щодо лози.
— Чого?
— Лози, — каже Вій.
— Якої лози?
— У мене є мутки щодо лози.
— Нічого не розумію.
— Ладно, тільки давай це залишиться між нами. У мене є мутки щодо лози, і ми зможемо заробити купу бабла. У мене дядь Гєна, той, що не капітан, він робить вазочки з лози. Ми можемо робити фонарі.
— Віталя, — кажу, — які фонарі?
— Ну такі китайські ліхтарики з лози. Цю справу можна поставити на конвеєр. Один плете, другий клеїть жований папір, знаєш, є такий папір жований. Так от, один плете, другий клеїть, третій фарбує, четвертий там ще щось робить. Ну, я думаю, Толяну ми що-небудь придумаємо. Буде у відділі реклами сидіти, давати оголошення до газет. У «Галімі Черкаси», наприклад.
— Це там, де ви комп'ютер вкрали?
— Ага, у «Галімі Черкаси». Розумієш, ми будемо заробляти гроші. Живі гроші…
— Віталя, чекай, а з чого ти взяв, що твої ліхтарики взагалі комусь потрібні в такій кількості?
— Тому що народ прагне! Розумієш, народу потрібні ліхтарики, ми зробимо моніторинг ринку, відстежимо всі ці маркетингові штуки, і у нас все закрутиться…
— Не закрутиться, — кажу.
— Як це? А що ж тоді? Прощавай, Віталя, жаба ти наша зелена?
— Ну, щось типу того.
— А батько? А як же мій батько? Я не
— Ти таким і будеш.
— Вся наша біда, чувак, у тому, що в нас не було внутрішнього батька, чи як там це називається. У нас просто-таки не було тат. Мій намагався мене виховувати, але я ніколи не хотів бути таким, як він, ти, певно, теж.
– І я, — кажу, — не хотів. Знаєш, — почав я ділитися відвертими визнаннями, — я завжди любив свого старого, але рідко його бачив. Було враження, що він був сином планети, такий собі громадянин світу, розумієш? Він відсидів у всіх тюрмах Європи, він був скрізь, і я пишався ним, я думав, що будь-що може трапитися, але з батьком мені не було страшно, аж поки не настав такий час, знаєш, був такий час, на початку дев'яностих. Твій батько, наскільки мені відомо, ніколи не був ні в яких бригадах, з бандюками не мав ніяких зносин, а мій мав. Так от, коли вже все наче вляглося, коли ці прокляті дев'яності йшли на спад, у році так дев'яносто восьмому, перед самим дефолтом, моєму батькові почали телефонувати. Старий сказав, щоб я відповідав, що його, старого, немає. Я і відповідав. Казав, вибачте, але батько на роботі. А де він працює, твій батько, запитував у мене неприємний кабацький голос. Я не знаю, відповідав я. Одного разу, коли ми з батьком залишилися вдома удвох, у двері подзвонили. Старий заметушився, забігав, я вперше тоді побачив його таким переляканим. Він чкурнув до спальні і заліз у шафу. Відчини, каже, а якщо спитають мене, скажи, що мене немає, що я на роботі. Я так і зробив. На порозі стояв високий чувак. Навіть не стрижений. Просто високий чувак. Це все, що я пам'ятаю…
Я замовк. Потягнувся по цигарку.
– І що? Що той мудак хотів?
— Нічого не хотів. Каже, де папка? На роботі, відповів я. Не пизди. Та чесно, кажу, на роботі. А він, знаєш, так каже, типу скажи, щоб він від мене не ховався, бо якщо я його знайду, я його вб'ю. Знаєш, я такий, зачиняю двері, па, кричу, вилазь. Він висовує голову з шафи і питає в мене, що хотів той мудак? Та нічого, кажу, не хотів. Сказав, щоб ти не ховався, бо він тебе… Знаєш, тут я розумію, що я не зможу старому сказати про те, що його вб'ють, ну прикинь, як би це виглядало. Вибач, папка, але та довготелеса мудацька сука сказала, що тебе вб'є, так що не ховайся, а йди і дивись смерті в її прогнилі очниці.
— Ну, і що ти сказав?
— Сказав щось таке… вже точно не пам'ятаю. Папка, він сказав, що… поб'є тебе. Прикинь, як це виглядало? Він тебе поб'є. Наче в дитячому садку, прийде нянечка і налупить по сраці. Я потім ходив десь з місяць припизджений такий, не міг второпати, як, думав я, це ж мій батько, він же самий крутий, можна сказати, найкрутіший. Мені тоді було тринадцять, а через п'ять місяців він звалить, і моя думка про нього зміниться аж через три роки, коли у мене дійсно будуть проблеми на вулиці, а він підтягне якихось своїх мужиків, і ці проблеми якось блискавично зникнуть…
— А тоді його не вбили?
— Ні, тоді не вбили.
— А у мене, чувак, — болісно відказує Віталя, — інша ситуація. Ти лише скільки, три роки думав, що твій батько гівно? А я так думав постійно. Я засинав, і в моїй голові крутилося щось неврівноважене, якісь смердючі коти шкреблися, чи що? Я постійно думав, що мій батько лох.
— Так і думав?
— Прикинь? Мій батько лох, і я нічого не зможу вдіяти. А уяви, як Фрілу або Толяну? У них же взагалі проблема. Фріл свого батька-музиканта навіть не бачив ніколи, його ж бабушка виховувала. А у Толяна батько ось помер рік тому. Уявляєш? Тебе не було, ти тоді ще у своєму Києві жив, а ми ховали його, стільки ідіотизму, скільки було на похороні, я навіть за собою не помічав.
Коньяк, здається, ми допили.
— Я ось що тобі скажу, — почав казати мені Вій. — Я хочу прожити своє життя так, аби мені не було соромно, аби мій батько міг мною пишатися.
— Він і так тобою пишається.
— Ні, я в розумінні по-справжньому. Щоб він по-справжньому мною пишався.
— Думаєш, тобі вдасться?
— Вдасться, я в цьому впевнений. Знаєш, зараз мені двадцять, тобто я молодий, у мене ще все попереду. У двадцять три роки у мене буде все інакше. Я вже не говорю про тридцять.