Анатомічний атлас. Важко бути жабою

Чех Артем

— Чекай, — зупинив я його. — Давай змотайся по коньяк і продовжимо.

Вій швидко вдягнувся, якогось дідька напнув краватку і вибіг у прохолоду вересневого вечора. Тоді було дійсно холодно. Від того холоду навіть оранжеві стрічки на деревах скручувались у трубочки й шурхотали якось погрозливо.

Вій повернувся, і ми продовжили.

— Жизнь… — продовжив Вій.

— Коротше, Віталя. Тобі двадцять три, і ти…

– І я успішний ман. Як на свої двадцять три, то успішний. У мене все налагодиться до того часу, все прийде в норму. Я їздитиму на машинці. Знаєш, не дуже дорогій, але іномарочці, я випущу свій альбом, ми з пацанами, зі Шрамом там, ну, ти зрозумів, альбом випустимо. От, ще в мене буде своя квартирка. Маленька така, затишна, з моїм власним

дизайном. Я там всяких драконів понавішую, ліпнину, атлантів різних, щоб полички з дисками та книжками підтримували… А знаєш, що найголовніше? Що Тетяна Вікторівна носитиме під серцем мою дитину.

— Цього всього ти плануєш досягти у двадцять три?

— Да, чувак. Тільки не планую, а досягну. Запам'ятай ці слова, цей вечір, цей галімий коньяк, ці сигарети, цю кухню, мене.

Він так розважливо і впевнено говорив, що я йому навіть повірив. Віталя вмів так говорити, що йому всі вірили, вони знали, що Вій ляскає язиком багато чого, але все одно вірили, це ж Віталя, це ж, твою мать, сам MC Вій.

Сам, а тим більше MC Вій ще щось базарив, похлинався коньяком, давився димом, запевняв мене в досконалості його суджень та безапеляційності його запевнянь стосовно досконалості його суджень. Коротше, пацан знав, як жити.

— Якщо треба, — додав він, — я і тебе витягну з болота. Я впевнений, що я буду в змозі тобі допомогти.

— Не сумніваюся, Віталя. Дай Бог, — промимрив я в напівсонному стані й випустив у кватирку останній за цю ніч клуб диму.

За вікном п'яні пані чіплялися до тверезих гопників.

16

Нічого не провіщало бурі. Ми прикріпили зім'яту паперову кулю до мотузки, яку підв'язали до лампочки, і, розвалившись посеред кухні на матраці, штурхали ту кулю ногами. У нас, здається, були попуски, ми запалили свічку, і я показував, що від оголеної ноги, якщо певним чином скрутити на ній пальці, тінь схожа на патисон.

— А-а! — кричали пацани. — Стопудово! Патисон.

І не встигли вони натішитися тінню від моєї ноги, як у замковій шпарині зашкрьобали ключі. Однозначно, це приїхала мама Віталіка.

Нам обламали весь кайф, ми були змушені покинути наш дім, а у Віталіка почався черговий скандал, однак Віталя став нарваним у цій справі і в труні бачив ці скандали, тому він просто взяв і приїхав до Толяна. У нього ми всі і заночували. Звичайно, поводились тихенько, адже його мамі рано на базар, і ще ця кінчена сестра-алкоголічка, і взагалі, у Толяна не можна плювати в кутки та гасити сигарети об підлогу і стіни…

Ми всі собі думали так, що Надія Олександрівна завтра-післязавтра звалить назад у село, де на неї чекає її чоловік Дядьсірьога, її донька Вєра, однак наступного дня приїхав і Дядьсірьога, і Вєра. Звичайно, нас це трохи обламало, але більш за все це обламало Вія, який терпіти не міг товариства своєї мами, а тим більш Дядьсірьоги.

Далі трапилось щось непоправне і незбагненне. Віталіка викинули з дому. Тобто настав той час, коли Надія Олександрівна сказала, ти, Віталій, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Вона просто взяла і приїхала. Я приїхала, пацани, сказала вона, так що беріть свого Віталіка і валіть з моєї хати.

— Але ж… — намагалися щось сказати ми, однак мама Вія була невблаганна.

— Якого милого?! — верещала вона. — Ви вже нажилися в моїй квартирі!

До того ж тоді Вія якраз поперли з університету — та четвірка, поставлена Тетяною Вікторівною, дійсно його не врятувала.

Надія Олександрівна попередила сина, що коли його виженуть з університету, то він пиздує жити деінде. Його вигнали, їм, цим професорським крисам, не хотілося тримати у себе кішку, яка гуляє сама по собі, у даному випадку Вія, який пройобує пари та не з'являється на заліках. Пішов ти, Віталік, у сраку, пішов ти разом з усіма своїми друзями, хоч якими б вони були, пішов ти, Віталік, просто так, просто тому, що ти жаба, пішов ти ще раз, Віталік, за маму і за папу, за дєдушку і за бабушку, за все своє життя ми не зустрічали такого розпиздяя,

як ти, так що вали давай, забирай свої документи і вали. Але ж як, зачекайте, ще трішки-трішки, зовсім трішечки, я справлюсь, я наздожену! — кричав Вій. Ні фіга ти не наздоженеш, твій час вичерпано, твоє життя спалено, дякуй нам, що ми тебе ще не вбили, бо у Східному Тіморі тебе точно б убили. Де? — не розуміє Вій. У Тіморі б тебе вбили, розумієш, розстріляли б тебе біля сарая, як собаку. Давай-давай, вали, бачиш он ту зірочку? Так що давай пиздуй прямісінько на неї, можливо, вона тебе кудись і виведе. Розумієш, пацан, твої дні полічено, твоя баба запарилася гнутися, щоб вивчити такого бевзя, як ти, нам не потрібні такі йолопи, нам, чесно кажучи, взагалі ніхто не потрібен, нам потрібні лише ваші бабки, але в даному випадку ми пішли на принцип, і нам від тебе вже нічого не потрібно, навіть бабки, хоча, якщо хочеш, можеш свої бабки дати просто так, але все одно ти заберешся звідси, ти покотишся соціальною драбиною аж до жебрацьких маргінесів, розумієш, пацан, на дно, до Максима Пєшкова. І нехай сонце тобі світить у спину, а в груди дує вітерець. Давай, Дурило, прощавай, і боронь Боже, якщо ти нам писатимеш у листах, що хочеш повернутися. Ми тобі назад цінною бандероллю вишлемо спори сибірки, щоб ти, курва, знав, як нам, професорським крисам, писати…

Ось і настав той час, коли весь кайф обламується. Ти знаєш, що він рано чи пізно обламається, що невдовзі всі твої роз'ятрені, немов свіжа рана, дні закінчаться, загояться твої врази, твої болі, радощі, твій перманентний алкогольний стан з домішками ейфорії, безтурботного безумства та крему для гоління «Арко», ти закінчуєш жити, ти ще не розумієш, що робитимеш надалі, як жити, і найболючіше те, що ти не звик жити інакше, точніше, ти жив, але ти забув і тобі в падло згадувати, як живуть нормальні цивільні люди. Що тобі робити?

— Віталя, що нам робити? — Наша четвірка була в розпачі. Ми боялися того життя, яке вирувало за стінами Вієвої квартири.

— Що вам робити?

— Так, що нам тепер робити без твоєї квартири? Може, чуєш, мамка твоя взяла нас на понт, може, вона блефує?

— Чого?

— Ну, розводить нас.

— Та навряд. Схоже, все серйозно, все дуже і дуже серйозно.

— Так що нам робити?

— А я їбу? — зітхає Віталя, і він дійсно не їбе, себто він дійсно нічого не знає. Він ще більш розгублений, ніж ми. У нас щонайменше є де жити, у нас є свої квартири, у яких живуть наші батьки, у нас є свої кімнати, обвішані старими плакатами реп-зірок, у нас є свої бабушки, які тільки й чекають, коли ми повернемось до них, протверезіємо, а вони нас відгодують, вони нас напоять запашним какао, постелять приємне прохолодне ліжечко, у якому ми потонемо, забувши всі свої незагоєні рани та розбиті серця. А що є у Віталіка?

— Мамо, а що в мене є?

— Нічого в тебе нема.

— Мамо, а де ж мені жити?

— Не знаю, Віталій, сам вирішуй! — волала мама. — Піди до батька свого ненаглядного!

В той час ненаглядний батько завів собі в господарстві пройду невідомої породи, якусь проблядь з Сагунівки, яка кашляла собі в кутку та іноді готувала Георгію Владиславовичу їжу. Георгій же Владиславович відмовився прийняти Віталіка.

— Віталій, — сказав батько. — Зрозумій, у мене своє життя, у мене оно, бачиш, жінка, куди ж я тебе? — Потім він помовчав, викурив з Вієм по цигарці й наприкінці розмови, коли Вій уже завертав до хвіртки, якось так неголосно, соромлячись власного голосу, промовив:

— Слухай, синок, у тебе пятьоріка не буде?

— Якого, блядь, пятьоріка? — образився Віталя і повернувся до мами.

— Мамо, — ледь не плакав Вій, — у папки сім'я, якась пройда із Сагунівки. Він не може мене прийняти.

— Ач, який! А в мене, Віталій, не сім'я? А? Віталій, у мене теж сім'я, подивись, у мене Вєра, у мене Дядьсірьога, він КаМАЗ купує, розумієш, у сім'ї потреби, я не знаю, що ти собі думав, тобі вже двадцять років, Віталій, мав би подумати головою, а ти чим думав? Ти взагалі не думав, тобі тільки гульки в голові, тобі лише оті свої стрілялки на приставці…