Андрій Лаговський
Шрифт:
«Прощавайте, мамо, ми ніколи вже не побачимося. Живіть собі щасливо. Чемодана мого й скрипку одітніть у Київ на адресу мого товариша. (Далі йшла адреса.) Ваш Андрій».
Андрій, написавши листа, задумався й сидів-сидів... «Невже ж таки у мене нема нічого спільного з ненькою?! — перевірив він себе. — Ні, таки нема. Я й не люблю її. Мені на неї жалко тільки, а любові немає... Немає!.. Прощавайте, значця, мамо, навіки!»
Потім Андрій узяв своє пальто й пішов ночувати до прочан, бо вдосвіта треба було вже йти.
Ой, плакатиме ж узавтра мати, як прочитають їй синів лист! Ще ж плакатиме й Текля.
Спить Андрій коло прочан. Ніч холодненька, пальто гріє
— Це егоїст, — каже невидимий судець, — покинув рідну матір, а вона його так любить!
— Та що ж робити, коли він її не любить! — виправдовується другий голос, голос невидимого оборонця. — Над своїм серцем ніхто не пан... не можна своєму серцю звеліти, щоб воно когось полюбило... на милування нема силування!.. А так серце в нього добряче — він останнім переділиться з бідними.
— Це не добрість, а моментальний порив істерійності! — глузує перший голос. — Бо, якби був добрий він, не був би покинув рідну неньку... Ну, але ще вернеться він до неї!.. Ще благатиме, щоб вона подарувала йому хоч крихітку своєї ма-тірньої любові!..
— НН Ні!! Не вернуся!! — хоче крикнути Андрій з-посе-ред свого кошмару. — Вже що-що, а про це можу напевне поручитися, що не вернуся до неї!
— Ет! — зневажливо й холодно насмівається з нього невидимий судець. — Таке індивідуум, як ти, а хоче ручитися за те, що колись буде! Адже з тебе людина істерійна: кожнісінької хвилини зугарен ти утнути таку штуку, що ані сам ти і ніхто не вгадає чогось такого. Тепер у нас 1894 рік, а хіба ти знаєш, чого тобі бажатиметься, приміром, 1895-го року! А скажемо, за десять год — ще більше води упливе!
— Він нещасливий уже й помре, мабуть, передше, ніж десять год над ним упливуть, — лагідно завважає невидимий Андріїв оборонець, — з нестерпучого життя він, либонь, сам собі смерть заподіє: втопиться, повіситься...
— Він?? Коли втопиться чи повіситься, то, мабуть-таки, без води і без віжок! — іронічно перебиває оборонця той перший, глумливий голос. — Такі егоїсти рідко коли реальну смерть собі заподівають: швидше вже можуть вони увірувати в Бога та й піти в ченці та й отак-от егоїстично втопити свою совість у свячених книгах та отечніх канонах; або знов — може він зробитися якимсь аскетом-ученим, упірнути в науку і, далеко-далеко од світу й од життя, потонути в своїх учених книжках, мов у могилі.
— Тільки ж будь-що-будь, до матері не вернуся-таки! — хоче крізь сон гукнути Андрій. — Серед чужих людей знайду собі більше щастя!..
Село Болшево Московського повіту.
Хутір Сугорки 27/VII1894
ЧАСТИНА ДРУГА
ТУАПСЕ
І
Берег моря. Кінець травня. Надвечір. Східна, азіатська кофейня. Гостей у кофейні нема нікого. Тут є тільки двоє людей: сидять коло східного низенького столика та грають у шашки; один чепурніший, з червоною рожею в петлі, другий — невмитий обшарпанець. Партія доходить до кінця.
— Та ну-бо, грецька мордо! Ходи швидше! Дамку
— Заждеш, хохлацька мордо... Тобі — нема куди поспішати... Але, либонь, твоя правда — посуну свою дамку... тільки б куди?..
— Г-и-и-и-и!.. Та став її десь швидше! Посуває злегенька... тягне, мов дохлого турка за хвіст... Ну, а я не довго ворожитиму: походю ось як...
Отак естетично розмовляючи, кінчали партію в шашки оті двоє людей у східній грецько-турецькій кофейні, в маленькому кавказькому містечку Туапсе, що має колись стати великим портовим містом і окрасою новітньої «руської Рів’єри», але поки що ледве має 2000 людей. «Руська Рів’єра» — се так звуть тепер у Росії колишню прибережну Черкещину, та Абхазію, та Мінгрельщину — незвичайно гарний край з підтропічною флорою, що розкинувся вузькою смугою уздовж Кавказького берега Чорного моря од Кубанщини та аж до Малої Азії, трохи чи не до Трапезунда;
він допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія.
Розмовляли ті два парубки мішаним російсько-українським жаргоном, яким балакають в усіх портових містах Чорноморії. Один з іграчів, що в петлі мав рожу, був грек; він служив у цій кофейні, звався він Григорій Андропуло; але той, що грав з ним, звав його задля гумору Хитро-Гре-кос Проповзаки. А той другий — знов був бурлака: українець, що, тиняючись по всіх усюдах, давно згубив не тільки український, але й узагалі людський образ і належав до «босої команди», або, як тепер кажуть по-модному, до «типів Горького»; се ж їх тут незчисленна сила. Звався він Носенко.
Коли се Андропуло одним зручним ходом закінчив партію.
— А що, Свинопупенко? — тріумфально подивився він на товариша, перекручуючи його прізвище в тім самім естетичнім дусі, в якім велася вся їхня балачка. — Я ж казав, що тобі не було чого поспішати!
— Піти хіба скупатися? Адже пароплав прийде ще не скоро, а купатися вже, мабуть, час... — бурмотів той. — Он скількись дам уже пішло до своєї купальні... А скажи, Грицьку, чи то правда, що коли жінка або дівчина скупається там, де купалися чоловіки, то вона може завагітніти? Я це вчора чув од Петра.
— Та це ж я йому й сказав. Бачиш, он у мене єсть учена грецька книжка, — то я там вичитав, що такі пригоди бували в старовину... Але я вчора балакав з тутешнім російським доктором, кажу йому, що он таке написано в книжці. То він зареготався. «Се ж коли бувало? — каже. — Ще як Авраам був юнкером?.. Ні, може, це бувало колись, та хіба ще тоді, як народ був міцний, не висилений. А тепер, — каже, — кожнісінький хлопець-підліток, ще й не виріс, а вже до дівки ходив — тож і народ геть перевівсь на ніщо, й чоловічої сили давньої нема в нікому; тепер куди вже, щоб дівка завагітніла через воду! Тепер чоловік часто навіть од законної жінки дітей не діждеться!»
З пароплавної агенції почувся довгий свист. То був знак, що вже надходить пароплав. Почали сходитися на пристань матроси з агенції та й налаштували човен, щоб забрати з пароплава поштову кореспонденцію і таке інше. Турки-каїк-джиї з Трапезунда, яких повно по всіх чорноморських портах, опорядили свою велику барку, щоб позабирати з пароплава пасажирів або товари, які виписано з Одеси, Ростова та Новоросійська, бо тут, у Туапсе, ремісників обмаль, навіть шевці не раз у раз перебувають. З десяток босяків мішаної національності, безпритульні українці, захожі великоруси, одеські або малоазійські греки та кавказькі імеретини — усі обшарпані та й з дуже розбишацькими обличчями — згуртувалися тут само, чекаючи, чи не покличуть з агентства