Андрій Лаговський
Шрифт:
і їх на підмогу, щоб пособляли перетягати якісь важкі ящики, чи там бочки, чи що. А опріч того, висипав на берег цвіт туапсинської інтелігенції: декілька російських чиновників з пошти, телеграфа, таможні та скарбу, декотрі багатші грецькі купці, що покидали свої крамниці на синів та прикажчиків, та десятків з двоє інтелігентів із Москви та Петербурга: це або наїжджі туристи, що перебувають тільки літо в тихому Туапсе, замість шумливих кримських курортів чи таких самих гучних, як Крим, кавказьких Мінеральних Вод, а на зиму знов їдуть до столиць своїх, або се туземні-таки піонери, що їм правительство безплатно нарізує на безлюдному
А з пароплава, що наближався, пасажири, повиходивши на чердак, любувалися на гарненьке містечко, що над ним на шпилі ефектно панувала церква з особливо ефектним хрестом, складеним із дзеркального скла. Здавалося, нікому й на думку не могло прийти, що оце богом благословенне затишне райське містечко було колись хижим гніздом, сто-лицею черкеських піратів і що в цій глибокій, затишній туапсинській затоці стояла була ціла флотилія розбійницьких черкеських кораблів та човнів-фелюк, яка рискала по Чорному морю, хапала в полон християнські кораблі і приводила їх сюди, в Туапсе; з полонників, котрі багатші, ті переховувалися тут аж до викупу, а котрі бідніші — тих робили рабами або валашили і, зробивши євнухами, продавали в Туреччину задля гаремів. Одна з найкращих фабрик євнухів була колись якраз отут, у цім-о затишному Туапсе. Та ніхто з пасажирів не пригадував собі або й не знав цього... ніхто, опріч трьох, що мали тут висісти на берег.
То були — перш за все двоє молодих людей, один з них трохи старший, другий молодший і невродливий, а третя — підстаркувата дама-генеральша, мати молодшого; між нею й сином видко було схожість в обличчях, тільки що вона була непогана на вроду, а син поруч неї здавався лихою копією. Вони втрьох стояли коло поручат осібною групкою та й дивилися і на Туапсе, і на доохресні зелені гори, де колись було аж засіяно черкеськими аулами, а тепер тії гори поросли густим лісом із ліанами, що через них, — про се наші подорожні були вже читали, — не можна й продертися без сокири.
— Хто його знає, Володимире Ростиславичу! — казав старший до генеральшиного сина. — От, хоч і знаєш, що тут було люте розбійницьке гніздо і що ті черкеси-шапсуги були бичем для цілого Кавказу і що Росія добре зробила, вигнавши їх звідси в Туреччину, але, як згадаєш, що от жили вони тут у своїй батьківщині скількись тисяч літ, а тепер раптом пропали, то на душу якась меланхолія находить... Адже ще Птолемей, і Страбон, і інші грецькі історики згадують про тутешніх черкесів, або «керкетів». Аж от прийшли росіяни [....], прийшли з далекої Московщини, вигнали стародавніх тубільців тисячолітньої батьківщини з рідного гнізда...
— Не зовсім ваша правда, професоре, — в задумі озвавсь молодший, — бо хоч і на мене находить меланхолія, тільки ж не через такі сентименталії, як, приміром, «батьківщина», бо я тих сентименталій не розумію... Знаєте, я вже вам не раз казав, що я — наче лермонтовські хмаринки в небі, що «нет у них родини, нет им изгнания»... Ні, коли черкесів мені шкода, то з інакшої причини: жили собі вони, як орли, виробили були свою аристократичну
Професор розсміявся.
— Га!.. І отаке каже ліберальний юрист, охоронець загальнолюдських прав! — жартівливо поглузував він. — Ну, на вашу точку я не стану! Ви не подумали, що мусили почувати тії люди, над ким панували оті «орли»... Бо чи захотіли б були ви сами попастися в пазурі до тих орлів-черкесів та щоб вас зробили невільником або щоб на цій-от піратській фабриці зробили євнухом?
— Євнухом? — зажартував молодий юрист, одхиляючись од розмови про черкесів і переходячи на свою особу. — А чому б ні? Бути євнухом мені б, може, не завадило...
Професор хотів був щось докинути проти нього в тім самім дусі, але не встиг.
— Панове! Панове!.. — перебила їх генеральша. — Ви, здається, забулися, що вас слухає дама...
— Вибачайте, ваше превосходительство! — жартівливо-дитинячим тоном сказав професор і поцілував її в ручку. Вона, як добра мати сина, поцілувала його в голову.
— А я теж задумалася була про черкесів, та з практичнішого погляду, ніж ви. От, їх вигнано, а не розпитано в них про секрет: яким способом вони хоронили себе проти малярії, що лютує в цих місцях? Жили тут тисячі літ, були міцні, сильні люди, ніколи не слабували; а наші всі скаржаться на малярію та й пропадають, наче мухи... Ох! Хоч би той участок, який нам нарізано, не був малярійний!..
«Участками» звуться наділи, які правительство нарізує піонерам. «Малярія» та «участки» — це такі дві теми, що жодна кавказька інтелігентна розмова не перебудеться без них.
Тут під’їхала турецька фелюка та й звезла на берег генеральшу з сином та професора. Професор звавсь Андрій Іванович Лаговський. Він був ще дуже молодий і займав в університеті кафедру чистої математики не більше як два роки. Генеральша з сином були на прізвище Шмідти. Чоловік її, генерал Шмідт, був давно зросійщенні! німець, а вона — московка. Вона виїхала з сином до Туапсе раніш од чоловіка й усієї сім’ї, бо треба було попереду нашукати в Туапсе квартиру на літо, поки ще забудується їх «участок».
Туапсинська колонія цікаво придивлялася до трьох нових жителів, що прибули до них. Найменше уваги притягав Лаговський, бо його простенький, аж бідний і зовсім не елегантний одяг нікому б не міг сказати, що це має бути університетський професор.
— Може, вам треба квартири? — спитався в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. — Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули... Кращої квартири не знайдете тут.
— Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що' то за квартира! Нам би краще в гостиницю, — сказала генеральша.
— Пані думають, що тут паризькі гостиниці! — закепкував Андропуло. — Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!
— Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! — бідкалася генеральша. — Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?
— Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, — сказав пароплавний агент. — Познось їхні чемодани до Недзведського, — сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.