Андрій Лаговський

Кримський Агатангел

І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.

Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.

— Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, — невдоволений воркнув він, — бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти... Ама-ліє! — гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.

Увійшла служниця.

— А це вам буде за служанку, — оголосив він. — І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи...

Тут його око впало на відро, що стояло зовсім

не на місці.

— Ла|3є то [ЗеЭро¹¹! — загадав він Амалії.

— То рєЗро? — перепитав Шмідт. — Цікаво б знати, чи то і в стародавній грецькій мові було слово «то pe&pov»?

— То (ЗкОроу буде по-книжному, а то рє9ро по-хохлацько-му, — знов авторитетно пояснив Андропуло своєю влучною термінологією та й попрощався з новими сусідами. Всі зачали розходитися. Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.

— А як по-вашому рожа? робос;? — спитав по-французь-ки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.

— Ні, тріандафілло... — кинула вона на нього свій оксамитний погляд, бо в неї листків — iptdvTa ...тридцятеро... або й більше! — Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.

«Тріандафілло»... — думав він. — По-староруському теж трандафіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»... це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «ipiavra». — За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.

VI

Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генераль-шею ще й на «участок» і по крамницях), нові пожильці Андропулів усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.

— Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, — міркував він, — я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не ду-же-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо... Ну, от хоч би ці греки, наші господарі... Хто вони? Прості люди, мужики... ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті — грубі муги-рі, а ці — аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі... Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?;. А естетики скільки!..

— Дивно тільки, — перебив його професор,— що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта... бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

— Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, —

згодився Володимир. — Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає... Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична... І естетика через те — вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори — якісь квіти та арабески... Тут же й фонтанчик... Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети... і аравійська фінікова пальма.

— Аби ви знали, то то не латанії, — лагідно осміхнувся Лаговський, — а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія... Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.

— Ой, який із вас педант-причепа! — гумористично посварився Шмідт. — Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом... Ну, нехай тільки хаме-ропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони — доказ аристократичної грецької естетичності... А в петлі у кожного — квітка «тріандафілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача...

Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.

— Про вовка помовка... — сказав Шмідт, прислухавшись, — це ж не хто й співає, як Грицько...

— І не еллінською, а турецькою мовою, — насмішкувато додав Лаговський. — Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями... Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь — греки співають пісень турецьких... Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!

Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюд-нена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій За-кавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

Кьатіб терзі дюкьанинда пальто бічейор, —

Кьатібін гьойнюнден нелєр гечійор!

Кьатіб — бенім, бен — кьатібін, —

Ель не кари шир?! —

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

— Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто...» — розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат... «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується

до кожної строфи, значить: «Писар — мій, я — писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець...

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».