Анна Киевская
Шрифт:
— Мора?
Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.
— Мора!
Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний,
Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.
— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?
— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.
— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.
— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.
— Можливо. Але ти його осоромила.
Анна з подивом глянула на Матільду.
— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.
— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.
— Перемогла на перегонах?..
— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…
— Упав з коня?! Вільгельм?
— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.
— Це правда, — озвалася Олена.
— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.
— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.
— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.
Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.
— Ревнуватимеш?
— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.
— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!
— Ти справді так вважаєш?
Королева кивнула головою й поцілувала її.
— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.
— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?
— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагне цього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.
— Чому ти відмовляєш йому?
— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.
— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.
Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.
Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.
Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.
Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.
— Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, — звернувся король до Вільгельма.
Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.
— Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?
Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.
— Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.
— Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, — процідив крізь зуби король.
Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.
Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.