Апологети писаризму
Шрифт:
А втім, до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьогодні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові і К. Буровієві. Оскільки ж тов. Пилипенко є все-таки центром всього цього руху, – перше слово йому й про нього.
II
В вопросах, касающихся развития идеологий, самые лучшие знатоки экономической структуры общества окажутся подчас бессильными, если не будут обладать некоторым особым дарованием, именно художественным чутьем.
Назва статті така: «Проблема організації літературних сил», «Другий шмат [16] дискусійної відповіді». Автор – відомий плужанський ідеолог т. С. Пилипенко. Написано статтю з композиційного боку не зовсім вдало: розхристано [17] , а поділяється вона
16
Чому не клапоть або галушка? – М. X.
17
Це і сам її творець визнає.
18
Безконечно (латин.).
Отже, подивимось, що там написано, і подивимось, чи не помиляємось ми, ставлячи так різко питання. Може, і справді тов. Пилипенко «поволі зрікається своїх поглядів» [19] .
Як пам’ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далі, до кращого на думку автора» [20] , кликати навіть… «до нового». Словом, романтика «першого сорту». Більше того: він погоджується, що «неминучі у нас організаційні зміни».
19
«Я поволі частково, – пише він у другому «шматі», – зрікаюсь деяких своїх поглядів під обстрілом супротивників».
20
Прямо-таки до «невідомих обріїв».
Це говорить в ньому революціонер – та людина, яка ще не розгубилась і відчуває на собі директиви пролетаріату.
Але в той же момент осередок [21] , як Мефістофель, нашіптує: «що ти, брате, не туди попав!» І Пилипенко пише:
«Тут же мушу попередити читачів: я не пропоную чогось нового».
Логіка, як бачите, не витримує критики, але філософія епохи тут як тут. І автор статті «Дайте слово» зовсім не «дурно гадає, що навіть твердокам’яний папаша опустив руки і не знає, як бути». Звичайно, «поважати і вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно, «історія потім розсудить і вкаже помилки кожного», але тепер, сьогодні, ми муси о констатувати, що тов. Пилипенко під натиском міцного куркуля цілком розгубився, загубив революційні перспективи і ніяк не хоче «перешиковуватись». Треба щось одне: або нове, або старе. Або – або – іншого виходу нема і не може бути. В першому «шматі» [22] ковбаси наш друг називає нас «братами» [23] , вважає нас і себе «будівниками однієї культури». Здавалось би, «перешиковуватись» внутрі цієї культури в певний час не тільки можна, але й «должно» [24] . Чому ж тоді він так турбується:
21
Той самий, що визначив свідомість.
22
Таки гнилої.
23
«Теж зарозумілість»: наче піп з автокефалії.
24
Мовляв, «організаційні зміни неминучі».
«Справа надто серйозна, щоб дозволити собі кидатись на якесь гасло [25] ».
Хіба наша літакадемія не стоїть на постулатах Компартії? Хіба гуртки мистецької самоосвіти ми гадаємо віддати якомусь сторонньому елементу? Хіба ми вже не «брати» сьогодні? Га? Де ж тут логіка, шановний Сергію Володимировичу?
А логіка тут єсть, і «справа дійсно серйозна», бо наші розходження ідеологічні [26] , і вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумієте, що попали в лабети глитая. Найдемо в собі мужність сказати це, як найдемо далі вмілість «доказати» цю просту й ясну істину.
25
Літакадемії, гуртки культурної самоосвіти і т. д
26
Ви цілком справедливо думаєте.
Отже, покиньмо «киви-морги» на «надзвичайну люб’язність попутників» [27] , не будемо говорити про «презирство до комуністів» [28] , про «Маланюків та Донцових, які руки потирають з нашої склоки» [29] , про скарги, що Хвильовий дуже лається, бо ж він, Пилипенко, «трошки не такої мови вживав» [30] , покиньмо «туманну теорію вітаїзму та «азіатський ренесанс», який «може замолоду луснути» [31] , не будемо говорити й про ті «обставини», що не давали нашому другу в свій час висловитись на сторінках «Культури і побуту», бо «обставини» ці ясні: політика річ слизька, її мистецтво річ тендітна і треба її знати. Покиньмо поки що й питання про кризу, що його зовсім не до місця вліплено в цей розділ [32] . Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до суті першого розділу, який, як відомо, трактує мистецтво, який мусив бути передмовою до дальших висновків і який, за відсутністю в автора відповідного знання, грає роль туманопускателя [33] , щоб не видно було, чого автор хоче, і щоб видно було, що автор страшенно «вчений».
27
Також люб’язність і в Пилипенка є, тільки до «захеканців».
28
Таке презирство і в Пилипенка є, тільки до комуністів із ВАПЛІТЕ.
29
Оскільки це не склока, то й хай потирають.
30
Ще б пак: «літературний піп», «несвідомий дурень», «свідомий провокатор» і т. д. – мова воістину «не така».
31
Недарма ж ми прохали не чіпати цієї «історії», як чужої даним суперечкам.
32
До речі, вінегретна будова статті страшенно заважає вдуматись; отже, товариші «плужани» мусять бути вдячними нам, що ми цей меморандум приводимо до порядку.
33
Від слів – «пускати» і «туман».
Отже, «чого не договорює Хвильовий», тов. Пилипенко поки що не сказав нам, але зате він сказав:
«Безпідставно накидають мені формулу – «мистецтво є будування життя» проти ясної плеханівської, марксистської «пізнавати, щоб будувати» [34] . Як бачите, наш друг уже викручується, йому вже сказали, очевидно, що єдиний марксистський теоретик мистецтва є не хто інший, як Плеханов. Він зрозумів нарешті, що без визначення мистецтва до організаційної проблеми підійти не можна. Але, зрозумівши все це, він влітає в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один із прикладів зарозумілості С. Пилипепка, це тон його памфлетів [35] ».
34
Див. мою статтю в № 4 «Плужанина» – «Від агітації до пропаганди».
35
Ось почитайте-но, я всіх вас повчу й навчу.
Отже, зі слів плужанського ідеолога, мистецтво, за марксистом Плехановим, є «пізнавати, щоб будувати» [36] . Словом, сказано добре. Та не добре виходить, коли ми розгортаємо відповідний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, з цього тому, ми узнаємо, що такої нісенітниці великий філософ ніколи не говорив і не міг сказати. І зовсім надаремно турбується № 4 «Плужанина» – Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справді: коли ми кажемо «пізнавати, щоб будувати», то логічно мусимо припустити й протилежне: «пізнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пізнання має дві вдачі – однією руйнує, другою будує. Отже, консеквентно ми мусимо дійти до такої софістики: оскільки пізнання має дві вдачі, то хіба митець пізнає тільки для того, щоб будувати? Хіба він не пізнає для того, щоб руйнувати? Конкретно: хіба пролетарський митець з буржуазної країни пізнає для того, щоб будувати цю буржуазну країну? Такі запитання мусять посипатись зо всіх боків, і на них треба відповісти. Але відповісти на них не можна, бо вони витікають з хибної предпосилки.
36
Див. мою, Пилипенкову, статтю в № 4 «Плужанина».
Конец ознакомительного фрагмента.