Апостол черні
Шрифт:
Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника – якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета.
Юліян підійшов до вікна.
Батько поглянув на годинника.
– «Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно
– «Я», – відповів син, поглянувши певно батькові в очі.
Батько притакнув головою.
– «В цій хвилі міг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. – Сей годинник – то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» – і тут урвав.
– «Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й батько для своїх дітей».
Сказавши се, не поглянув ні на кого – опустив кімнату.
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату – стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»
– «Так», – відповів і мовчав далі.
– «Але його зрадили і вбили…»
– «Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».
– «Так».
– «Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
– «Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
– «Так воно й є, – відповів він. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».
– «Кожда, брате».
– «Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».
– «Як-то?»
– «Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
– «Юліяне!»
Мовчання.
– «Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».
– «Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, який він».
Брат зморщив чоло.
– «Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».
– «Я хотіла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все зміниться на краще, на ліпше».
Він похитав головою.
– «Так. Бо й ти віриш в той забобон – ілюзію, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».
– «Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».
– «Ах… – сказав протяжно і усміхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».
– «Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі».
– «Коли-то буде?» – спитав коротко.
– «Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».
– «На мою поміч в життю можете все числити – яка б вона там і не була», – він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.
– «Доки не одружишся», – обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.
Її голос тремтів ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неї.
– «Що ти кажеш, що? Не говори нісенітниці, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кільканадцять днів до матури, треба мені супокою й рівноваги. Лише кільканадцять днів. Мені треба не лише упоратися і з собою самим, але і Едвардом Ґанґом. Його позиція проти ожидаючих його питань мене роздражнює. Він не дуже певний себе. А він не лиш мій ученик і добрий товариш, але…» – і вмовк.
– «Я вийду з дому, – додав згодом. – Вернусь, може, пізно. Ви ідіть в сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк. Про мене не журіться. Буде час, поговоримо про все».
Але сестри не пішли в парк.
Старша засвітила небавом світло й взялася далі до викінчування праці, щоб її ще сьогодні віднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вікна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій, а опісля наче всі враз заблистіли на небі. Гляділа на місяць, але він легко притомлений невеликими прозірчастими хмарками, як здавалося, віддалявся спішно в далечину. Група великих лип з сусіднього парку, між ними й кілька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. «Гляди, щоб ти не віддалася, доки я не оженюся», – відзивалися в душі слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до «любови». Але зате він, їх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче в душі і підвела голову вгору. Ревнивість..? Ах! Вона відвернулася від вікна й вийшла живо в зільник.