Аукціон
Шрифт:
Ні, нічого Степанов тоді не зрозумів у Лондоні; колишня, велич — маленька деталь; треба поїздити по цьому величезному й такому розмаїтому місту, треба подивитися на його парки та озера, зрозуміти всю значимість відмінності між районами Челсі і Кенінгстона, Вестмінстера і Дептфорда, Балхама і Блекхіса; треба проїхати по Тауер-брідж через Темзу й відчути таємницю Сіті, його уявну заплутаність, а — насправді, — жорстку, острівну логіку…
— Послухайте, — звернувся Степанов до Суржикова з торгпредства, який приїхав
— Від лицарства, — відповів Суржиков. — З часів середньовіччя лицар завжди був ліворуч, так уже повелося, бойові ряди, традиція.
Степанов згадав Сінгапур, дивну й сумну Джой, яка булл з ним весь час, поки він працював там на початку сімдесятих; він тоді легко звик до англійського руху; Сінгапур ще жив по законах колишньої імперії, для державних змін потрібні десятиліття, азбука політики, нічого не вдієш. А де тепер Джой? Ми були однолітками, це буде страшно, якщо я її зустріну; коли жінці п’ятдесят три, а ти був з нею п’ятнадцять років тому, це як поминки по назавжди втраченій порі, боронь боже, не можна, моторошно.
— Як з програмою, Дмитре Юрійовичу? Ви знаєте, що завтра о десятій ранку зустріч із сером Годфрі, він проводить шоу в театрі на Пікаділлі.
— Ні, Колю… Як казав Бабель, «про завтра не може бути й мови». Завтра весь день я буду в Сотбі, на Нью-Бонд стріт. Зустрітися з сером Годфрі можна пізно ввечері, або вранці — післязавтра.
— Добре, я внесу корективу… Зараз у готель?
— Так. Де мені забронювали номер?
— У «Савойї».
— Але ж це дуже дорого. Навіщо?!.
— Оскільки зустріч проводить фірма сера Годфрі, він і бронював для вас номер. Тут питання престижу, не можна. жити в другорозрядному, він має справу тільки з серйозними людьми.
— Від «Кларіджа» далеко?
— Не дуже.
Степанов подивився на годинник; сьома; можна ще прийняти душ, дуже стомився; візу одержав тільки напередодні вильоту, добряче пошарпали нерви; квиток у кишені, всі справи відклав, настроївся на поїздку, а візи немає; зі своїми можна воювати, піти нагору, а тут абсолютна безнадія: «Лондон ще не дав указівок, ждемо». Та й годі. От і жди, відчуваючи своє повне безсилля й малість; таке відчуття, немов тебе оглядають з усіх боків, вивчають, аналізують; наче мурашка якась, їй-богу.
… В номері працював кондиціонер, хоч на вулиці було не жарко; на столику, біля телевізора, стояли фрукти, горішки, візитна картка: «бажаємо всього найкращого в нашому готелі, управляючий адміністратор Хемфрі П’юдж». Спасибі, містер П’юдж, винограду в цьому році я ще не куштував, треба загадати бажання, завжди, коли куштуєш щось нове, чого ще не їв у цьому році — чи то свіжа картопля, редиска чи помідор, — загадуй бажання, збудеться, тільки загадуй не після того, як з’їси солодку жовто-зелену виноградину, а перед тим, добре її обдивившись, усе таки травень, чорт візьми; звідки виноград?! Хоча двадцяте століття; везуть літаком, тільки гроші плати…
… О восьмій годині він підійшов до «Кларіджа»; лакеї в коричневих фраках і високих циліндрах по-дружньому розчахнули двері; ні тіні догідливості чи рабської покори; виконують свою роботу, та й годі; в лобі князя не було; Степанов запитав портьє, чи приїхав «принс Ростопчин»; так слово «князь» звучить по-англійськи — «принс» і все.
— Звичайно, сер… Князь у себе, номер п’ятсот три. Вас провести?
— Ні, дякую.
— З ліфта — праворуч, п’яті двері, сер…
Степанов постукав; почув «заходь»; Ростопчин сидів біля телефону; прикривши трубку долонею, прошепотів: «Замучили дзвінками, вибач, що не спустився, сідай, пригощайся фруктами».
На столику була така сама ваза, як і в «Савойї»; виноград, груші, яблука й банани; горішків Степанов не побачив.
Після численних «так», «не може бути», «що ви кажете» Ростопчин, нарешті, повісив трубку:
— Дивовижна історія! Мене розшукав Зенон, мій друг по макі… А потім дзвонили якісь божевільні ідіоти… Як це добре, що ти приїхав, я дуже радий. Невже ти не міг узяти паспорт і прилетіти до мене в Цюріх? Ти мені був дуже потрібен у Ліфаря.
— Не міг.
— Та невже?! Чому?
— Тому що спочатку я маю домовитися з тим, хто пошле мене у відрядження… Це по-перше… Потім я мушу попросити візу й чекати відповіді… По-друге. Після цього одержу паспорт — по-третє.
Ростопчин зітхнув.
— Знаєш, я поставив таке ж запитання одному журналістові з Москви. Він відповів, що паспорт у нього завжди в кишені, їздить коли й куди хоче. Навіщо він брехав?
— Бо дурень, — відповів Степанов.
— Та невже?! — князь по-дитячому здивувався, дуже відверто й довірливо. — Але ж він доктор філології, професор.
— Хіба ти не бачив дурних професорів? Порушена пропорція голови й нижчеспиння, усидливості й розуму — ось тобі й дурний професор.
Ростопчин засміявся.
— Ой, яка ж правда, Митю! Питання пропорцій — головне питання людського буття… Дурнів, на жаль, багато.
(Фол, який слухав розмову князя й Степанова в сусідньому номері, всміхнувся, підморгнув своєму колезі Джільберту, — в свій час Джільберта направили в Оксфорд; вивчав на семінарі китайську історію; зацікавився економікою Радянського Союзу; останні два роки присвятив дослідженню російської літератури.)
— Вигляд у тебе стомлений, — сказав Степанов.
— А я справді стомлений, — озвався Ростопчин. — У Лондон приїхало стерво…
— Хто?
— Моя колишня дружина… Отож затям: цього разу я нічого не плачу. Ти привіз мені п’ятнадцять тисяч доларів з Міністерства культури й попросив бути твоїм консультантом, ясно?
— Ні, не ясно… Скільки тобі передав Розен?
— Я його й у вічі не бачив.
— Не може бути!
— Я сам здивувався… Він мені навіть не подзвонив…