Аукціон
Шрифт:
Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.
— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.
Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:
— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?
— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.
X
«Вельмишановний
Врубель знову почав психувати, дітей на вулицях величає на «ви», маніяк!
Від нього можна сподіватися чого завгодно, тому й треба постійно тримати під наглядом лікарів, бо, не дай боже, ніж схопить, не те було! Хто ж, як не Мик. Павл. Рябушинський вирішив створити галерею російських письменників. Не заперечую, ідея хороша, але запропонувати Врубелю, який перебуває в божевільні, малювати портрет Валерія Брюсова?! Ви щось розумієте? Я ніяк не збагну отаке рішення московського товстосума. Ви, часом, не знаєте, — Рябушинський — росіянин? Чи теж полячок? Якщо лях, тоді зрозуміло, кулик кулика бачить здалека!
Кажуть, Брюсов приходить до божевільного озброєний, боїться за своє життя. Хоч теж хитрун… Суцільний модерн, ліберальні натяки, такі бажані п’яній матросні, студентикам та робочій черні…
У нас, Слава Богу, становище нормалізувалось, особливо після того, як почали нещадно стріляти революціонерів. Часи ліберала Вітте скінчилися, боронь нас боже від таких балакунів. Тільки нагайка і батіг, а на неслухів — петля! Інакше з нашим народцем розмовляти не можна, дуже довірливий, легко прислухається до чужих слів та не наших ідей.
Своїм виступом проти портрета Брюсова я завдав удару не бідолашному Врубелю, він уже навіть не розуміє до пуття, що про нього пишуть, а Рябушинському і всім нашим доморощеним меценатам, щоб надалі не кортіло їм тягти у виставочні зали «творіння» душевнохворих, шизофренія, кажуть, заразлива.
Прошу вас, вельмишановний Миколо Сергійовичу, поклопочіться, щоб «Новое время» якнайшвидше переказало мені гонорари. Там набралося чимало, а ми хочемо з Танечкою поїхати в Берлін. Звідти легше бачити все, що відбувається в нещасній Росії. Спокійніше писати. З прикрістю згадую слова одного літератора: зберегти любов до Русі можна лише тоді, коли постійно живеш у Парижі, зате часто міняєш п’яниць-управителів, щоб гроші вчасно надсилали. А що?! На жаль, близько до правди. Мій управитель — прямо-таки нахаба! Я йому віддав маєток споловини, дуже багаті землі, тільки крутись і матимеш гроші, де тамі Краде! Рубати праву руку до ліктя! На плаху його! Привселюдно! Єдиний спосіб покінчити з крадіжками, іншого не бачу!
Низько кланяюся Вам, дорогий Миколо Сергійовичу!
Замітку про врубелівське марення, що іменується «Брюсов», надсилаю завтра, Ви вже постарайтеся поставити в номер негайно.
Ваш Іванов-Дагрель».
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1
Ростопчин і Степанов попрощались о п’ятій ранку; від Грешева поїхали в Сохо; пили; князь став сірий, обличчя обрезкло, повіки набрякли, здавалися водянистими; завжди стримано-веселий, тут він був неприродно веселий, але часом завмирав; очі ставали неживими; раз у раз повторював: «Чим же ми їм заважаємо?! Я хочу збагнути, чим ми можемо їм заважати?!»; коли Степанов сказав, що вони можуть заважати тим, кому небажаний діалог, князь досадливо махнув рукою: «Не вплутуй у наші добрі стосунки пропаганду»; запросив акуратненьку німкеню до танцю; музика була оглушлива, якісь зловісні рок-н-роли, і хоч Ростопчин вправно рухався в такт мелодії, вся його подоба протестувала проти неї; Степанов згадав лікаря Кирсанова, той розповідав йому про свою стратегію інтриги з дівчатами, вироблену ще наприкінці тридцятих років: «Без патефона нічого не вийде; потрібно мати три гарні пластинки, «Бризки шампанського», «Не залишай мене» або щось у цьому дусі; танго — дорога до блаженства, легальні обійми, поцілунок під кінець танцю правомочний, продовження ніжності; почуття також мав свою логіку».
Ростопчин рухався в такт рваній мелодії, махаючи руками, обличчя його стало зовсім бліде, він щось говорив німкені; та відповідала діловито, без усмішки; домовляються, зрозумів Степанов; знову пригадав Берлін, літо шістдесят восьмого, спекотливе літо; Степанов тоді запросив Анджелу з подругою, звали її Ані; висока, у великих окулярах, сумна-пресумна; Режисер був ще живий; також танцювали, і Степанов не міг стримати усмішки, коли шістдесятирічний Режисер витанцьовував з Ані; шістдесят років, звичайно, не вік для мужчини; кохані жінки кажуть, що це пора розквіту, прибріхують, звісна річ; мені тоді було тридцять шість, як же промайнув час, ай-ай-ай!
«Зараз тобі за п’ятдесят, — подумав він, — і ти впевнений, що все ще попереду; чудова властивість людської натури — надія на краще, забуття прожитого; Режисерові було шістдесят, лише на сім років старший за мене». Степанов колись написав вірші, він і досі писав їх для шухляди; після конфузу зі Свєтловим соромився показувати будь-кому: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, іде мій останній молоденький рік…»
Він дивився на Ростопчина, який, кумедно смикаючись, рухався в такт музики, згадував Будапешт, художницю Єву Карпаті, тихий Будинок творчості кінематографістів на березі Дунаю, її маленьке ательє на вулиці Толбухіна, згадував, як вона показувала йому свої дивні картини, все у синьому кольорі: дівчата і птахи. «Я не хочу виставлятися. Навіщо? Живопис — це завжди для себе». Він тоді написав їй вірші, там були рядки: «Ведь если приходим не мы, то другие; чужие другие, плохие; все смертно, все тленно, все глупо, пассивность таланта преступна!» Перед вильотом Єва спитала: «Хочеш, щоб я приїхала до тебе?» А він бачив перед собою обличчя маленької Бембі; Лиса тоді ще не було, бачив обличчя Наді з її круглими очима, немов у доброго теляти, і ямочки на щоках, і не знав він ще тоді нічого про те, що в неї було, картав себе без упину за самого себе, за те, що такий жадібний до людей. «Ти — колекціонер, — сказала йому Надя під час однієї із сварок, — ти збираєш людський гербарій». Він тоді поцілував Єву в її задертий смішний носик, узяв за вуха, наблизив її обличчя до себе й відповів: «Я дуже цього хочу, Євочко, тільки, будь ласка, не приїжджай, ні в якому разі не приїжджай; дорослі вміють терпіти біль, а маленькі від цього гинуть».
— До вас можна? — спитала Степанова чорненька, чимось схожа на Єву дівчина. — Вам скучно, я вас розважу.
Степанов погладив її по щоці, посміхнувся.
— У мене немає грошей, Васильок.
— Що? — дівчина здивувалася. — Що ви сказали?
— Я сказав, що в мене немає грошей.
— Це я зрозуміла… Васильок… Що це?
— Квітка. Або ім’я. У мене був друг, він помер, він усіх хороших людей — чоловіків і жінок — називав одним ім’ям — «Васильок».
— Як цікаво! Звідки ви знаєте російську?
— Я — росіянин.
Уперше в житті бачу росіянина. Ні, це не так, я бачила Хачатуряна.
— Він вірменин.
— Ну то й що? Він же з Росії.
Підійшов Ростопчин:
— Беру свою дівку… Хочеш узяти цю?
— Ні, спасибі.
— Вони тут здорові. Чи ти боїшся?
— Сили немає, Женю.
Ростопчин зітхнув:
— Думаєш, вона в мене є? Я заплачу. Скільки вона коштує? Ти спитав?
— Ні, я поїду до себе.
— Добре, завтра о дев’ятій тридцять в «Сотбі». Не запізнюйся, треба заздалегідь узяти місця, буде багато народу. До скорого!
… Ростопчин повернувся в «Кларідж» о восьмій ранку; в холі сиділа Софі-Клер; вона підвелася йому назустріч з крісла; усмішка в неї була холодна, наче маска.
— Здрастуй, любий, я дуже рада тебе бачити.
— Здрастуй, — відповів Ростопчин. — Щось з Женею сталося?
— Абсолютно нічого. Просто я приїхала побачитися з тобою.
— Давно?
— Тільки що.
— Поснідаємо разом?
— З радістю.
— Слава богу, що з хлопчиком усе гаразд. Піднімешся до мене? Я хочу прийняти душ і переодягтися.
— О ні, я замовлю нам сніданок тут.
— Мені, будь ласка, континентальний, я не можу їсти ваш острівний поредж [15] .
— Добре, любий. Яєчню з шинкою? Ти ж так любив яєчню з шинкою…
— Рідна моя, ти мене сплутала зі своїм другим чоловіком. Я завжди їв омлет. Ти снідала пізніше за мене й тому просто не знаєш, що я ненавиджу жовтків. Тільки омлет. Замов мені дві склянки холодного лимонного соку, будь ласка.
— Неодмінно, любий. А ще?
— Ще дві сосиски, — сказав Ростопчин. — Є такий російський вислів «гуляти — то гуляти». Пригадуєш, я так хотів навчити тебе моєї рідної мови?
15
Вівсяна каша (англ.).
— Ти й досі певен, що твоя рідна мова — російська? — всміхнулася Софі. — Як де дивно. Я жду тебе в кафе, любий. Я можу зробити замовлення на твій номер?
Ростопчин стомлено подивився на неї і відповів:
— Ні, кожен платитиме за себе. Ти ж розориш мене своєю сосискою, я не переживу цього.
— Я хочу з’їсти саме поредж, це набагато дешевше, любий. Жду тебе.
Ростопчин пустив холодну воду, став під душ і заходився розтирати себе жорсткою щіткою (возив з собою завжди); коли відчув, що вода стала крижаною, пустив гарячу; потім знову холодну; найкращий масаж судин; голова поступово світлішала; уривки думок, слів, спогадів відступили; у скронях застукотіло: «Чому вона прийшла сюди? Як дізналася, що я тут? Хоч я завжди живу в «Кларіджі», коли прилітаю в Лондон, але вона прийшла сюди недарма, щось буде».