Аукціон
Шрифт:
Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:
— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.
— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.
— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.
Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:
— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…
Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.
— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…
Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували
— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…
Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:
— Чотирнадцять сотень…
Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:
— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…
Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:
— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…
На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.
— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини на продаж; може бути справжня мазанина, але і її можна подати так — коли, звісно, маєш хист, — що гроші потечуть рікою; звичайно, потрібні затрати на рекламу в пресі, на телебаченні; що ж, вкладені гроші, та ще коли їх укладено кваліфіковано, не пропадають, а навпаки, приносять дивіденди, важливо тільки все скалькувати, воістину політики багато чого беруть з торгівлі, термін «скалькульований риск» запозичено у біржових маклерів.
Степанов витяг чекову книжку; вона була новенька, в чудовому портмоне з емблемою банку, написав суму: «сімнадцять тисяч фунтів стерлінгів»; писав повільно, весь час відчуваючи на собі погляд Софі; спритна жінка, подумав він, усе тямить; він умів відчувати погляд, навіть не обертаючись; відчував шкірою, коли на нього дивилися зі спини; якось він записав у блокнотику фразу «міра обезшкірення художника визначає рівень його таланту»; потім подумав, що це він про себе жахнув так; стало соромно; старанно закреслив написане і навіть замазав білим німецьким «тип-ексом», щоб і сліду не лишилось, а раптом комусь упаде в око, ославишся.
— Тут сімнадцять тисяч, — прошепотів він Ростопчину ледь чутно; говорити під час торгів заборонено; це — спектакль; навіть кашляють тільки в паузах, коли виносять нову картину, наче на фортепіанному концерті, тут стоїть така тиша, що чути, як працюють телекамери, а працюють вони («ролефлекси», звичайно) майже так, як осіння муха літає, беззвучно.
— Дев’ятнадцять сотень фунтів! — ведучий стукнув дерев’яним наперстком. — Продано!
— Більше в тебе немає нічого? — так само пошепки спитав Ростопчин.
— Триста фунтів, щоб розплатитися за готель, — Степанов посміхнувся Софі-Клер.
— Готелі страшенно дорогі, — прошепотіла вона. — Краще зупинятися в сімейному пансіоні, набагато економніше.
— Спасибі, наступного разу я неодмінно так і зроблю.
Ведучий обернувся до картини, яку винесли на просценіум.
— Ескіз російського художника Верещагіна. Розмір шістдесят два на сорок один сантиметр. Роботи цього майстра також мало відомі на Заході; його вважають співцем воєнної тематики. Ми називаємо ціну на торг: вісімсот фунтів стерлінгів… Вісімсот фунтів стерлінгів, вісімсо-о-от фунтів… Дев’ятсот фунтів, дев’ятсо-о-о-от фун… Тисяча фунтів, одинадцять сотень фунтів, — голова ведучого нерухома, очі бистрі, — дванадцять сотень, тринадцять сотень фунтів, чотирнадцять сотень, п’ятнадцять сотень; в торг включився хтось третій; Степанов зрозумів це, помітивши, як швидко переміщувались очі, ні, не очі навіть, а зіниці ведучого; обернувся, вичислив новенького; судячи з картатого піджака й метелика — американець; ці або в чорному, підкреслено скромні, або такі яскраво-картаті, що хоч зажмурюйся.
«Коли ж це було?» — подумав Степанов. Давно, дуже давно, восени шістдесят восьмого, коли Мері Хемінгуей прилетіла до Москви, і він пішов з нею в Третьяковку, найдужче її вразив саме Верещагін; «як багато роботи», захоплювалась вона тоді, «як страшно! Як він відчував горе, цей Верещагін! Тато був би у захваті, але чому ж у нас його не знають?!» А потім вони поїхали в Ясну Поляну, і добрий внук Фета, який працював у музеї, показав їм зимові речі Толстого, вивішені на балконі будинку. «Сушимо, боронь боже, міль»; того дня музей був зачинений, їх пустили тільки з поваги до вдови Хемінгуея; дивне й особливе відчуття охопило тоді Степанова в порожньому, тихому домі Толстого; Мері жартома запропонували приміряти зимову шубу Толстого, вона сказала, що це недостойно її, але все-таки поміряла і втонула в ній, а Степанов здивувався, який, виявляється, великий на зріст був граф; Віктор Конецький розповідав, що й Антон Павлович Чехов був дуже високий і говорив густим басом, і бенкетував у молодості так, що аж гуло, а коли плив із Сахаліну на пароплаві навколо Азії, стрибав з носа, і матроси кидали йому кінець, він за нього чіплявся, і його піднімали на корму, причому не «солдатиком» стрибав, а по-справжньому, «рибкою», ризикована забава, та він і в творчості був ризикований, тільки наші літературні дурні вважають його співцем «маленької людини». Коли ввечері вже поверталися до Москви, Мері тихо, з жіночим болем розповідала, як вони з Хемінгуеєм прилетіли в Париж, — вони завжди літали на фієсту в Памплону через Париж, місто молодості Тата — і до них подзвонила журналістка й попросила інтерв’ю; «А я прала собі комірець, мереживний, бельгійський, такий гарний, ми ввечері збиралися до театру; Тато сказав: «Мері, до нас прийде журналістка, у неї дуже славний голос»; і вона прийшла. Тато запросив нас у кафе, на вулицю, замовив каву з молоком, а вона просто не зводила з нього очей — висока, вродлива, молода — і ставила вимогливі запитання, мене це образило, а він слухняно відповідав їй, і очі в нього пожвавішали; у нього часом, в останні роки, був важкий погляд, неначе в себе дивився, немов нікого навколо не було. — Мері закурила; глибоко затяглась; розповідала далі якось інакше, ніби наперекір самій собі. — А потім я впустила сірники, різко нагнулась, щоб підняти їх і побачила, як вона, ота корова, обхопила ногу Тата своїми ногами. Я допила каву, вибачилась, — треба допрати комірець і як слід його випрасувати, бельгійське мереживо нелегко прасувати, ручна робота, як-не-як. Тато посміхнувся і сказав, що скоро повернеться, а журналістка все ще не зводила з нього очей, до кави своєї не доторкнулася, тільки без упину крутила в довгих пальцях маленьку вазочку з синіми квітами… Коли я приїхала в Лондон, перед нашою висадкою в Нормандії — адже я там познайомилася з Татом, — Вільям Сароян приніс мені в такій самій вазочці пучок зелені, там навіть цибуля була, і сказав: «Замість квітів, не осуди…» Я прасувала цей клятий комірець в нашому номері й плакала… Тато повернувся не скоро, був якийсь стомлений, порожній, хворий… Він сів на ліжко покликав мене, погладив по щоці й сказав: «та перестань думати про цю товсту дівку… Вона важка, як рояль… Погано настроєний рояль, на якому ніколи не зіграєш нашої з тобою памплонської пісеньки…» Та й з життя він пішов з цією пісенькою… В ту останню ніч він дуже довго мився, чистив зуби; зайшов до мене з ванної і запитав: «Мері, ти не забула нашої памплонської пісеньки? Я ніяк не можу згадати її». Взагалі він пам’ятав багато пісень, іспанських і наших, навіть французькі пам’ятав, особливо двадцятих років… Та коли тебе питають несподівано, ти не зразу пригадуєш те, що знаєш, а він спитав мене зненацька й знову пішов у ванну, і раптом там, коли підправляв бороду, — він підправляв бороду того вечора, — заспівав… «Чуєш, Мері» я згадав, сказав він мені' повернувшись до кімнати, я згадав…» І знову, — як тоді в Парижі, погладив мене по щоці, в нього ж були такі ру…» — Вона знову закурила, довго мовчала, а потім тоненьким голоском заспівала памплонську пісеньку, і Степанов відчув, як у нього перехопило подих, і він теж вийняв сигарети, хай живуть рятівні сигарети, такі шкідливі для здоров’я, що б ми без них робили, особливо, коли серце стискається і дихати важко…
— П’ятнадцять сотень фунтів… — тим часом продовжував ведучий, — шістнадцять сотень фунтів, сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів…
Ростопчин подивився на Степанова; в очах у нього був переляк:
— Жах, — прошепотів він, — це жах…
Софі-Клер зразу ж закам’яніла.
— Я не зрозуміла, любий, що ти сказав?
— Пробач, рідна, я сказав по-російськи… Жах, просто жах, які ціни, я боюсь, що містер Степанов не зможе нічого купити на свої гроші…
— Вісімнадцять сотень фунтів… Вісімнадцять… сотень фунтів… ві-сім-над-цять со-отень фунтів… Продано!
Верещагіна купив «картатий» американець, містер Грібл; наводку мав від Фола.
Потім винесли Врубеля.
— Полотно російського художника Врубеля, — оголосив ведучий. — Олія. Сто на сімдесят три. Живописець мало відомий на Заході, доля його чимось схожа з трагічною долею великого Ван Гога. Ціну для торгу ми визначили дві тисячі фунтів… Дві тисячі…
Степанов подивився на князя; той сидів нерухомо.
— Дві тисячі фунтів… Дві тисячі фун… — погляд метнувся в куток залу, — двадцять одна сотня, двадцять дві сотні, двадцять три сотні, двадцять чотири сотні, — Степанов знову подивився на князя, обернувся; в торгівлю включився хтось іще, але хто саме, зрозуміти не міг, людину було видно тільки ведучому, — двадцять п’ять сотень… двадцять вісім сотень… — палець з дерев’яним наперстком піднятий; зараз усе буде закінчено, чого він зволікає?!