Аукціон
Шрифт:
Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.
— Зголодніли з дороги? — спитав Фол. — Ходімо попоїмо?
— А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! — Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу — якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер — особливо під час першої зустрічі — найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя
В невеличкому кафе Фол розпочав свій тест; переглянувши меню, сказав:
— Ви не вважаєте, Пат, що тільки в Англії можуть писати так витончено: «скремлд егг віз гріллд бекон, саутід машрумз, томатто енд скотіш потато скоун»? [21]
Дівчина похитала головою:
— Так пишуть у Шотландії. Англійці значно стриманіші, їх більше.
Фол, немов забувши про Гадиліна, посміхнувся:
— Бачите, як ловко я з’ясував, що ви — шотландка!
21
Яєчня зі смаженим беконом, грибами, томатом і житнім коржиком.
— На жаль, я американка, містер Фол. Мій дідусь був шотландцем.
— Я поважаю ваш народ.
— Ні, — Пат знову похитала головою. — Я не можу вважати себе шотландкою. Потрапивши в Едінбург, я зрозуміла, що перебуваю за кордоном.
— І все-таки ми — одне ціле.
— Знаєте, як Оскар Уайльд відповів, коли його спитали, в чому різниця між американцями й англійцями?
— Не знаю, — Фол відчував якусь дивну радість, що з росіянином прилетіла саме ця веснянкувата, кирпатенька, голубоока дівчина.
— Він відповів чудово: «в мові».
Фол засміявся; Гадилін, відчуваючи дедалі більшу незручність через те, що розмовляли не з ним, по-англійськи, наче його тут і не було, поцікавився:
— Чого він заливається?
Фол не дав відповісти Пат; він точно вичислив, що дівчині буде легше відповісти йому, якщо він швидко й вимогливо спитає її: рідна мова — головне, що зближає людей, роблячи їх спільністю.
— Коли це сказав Уайльд? — мовив він. — Напередодні трагедії?
— Не знаю. Мабуть, так, — відповіла дівчина, і лише потім пояснила Гадиліну, що мова йде про те, наскільки близькі англійська, американська і шотландська мови.
— А при чому тут Оскар Уайльд? — не зрозумів Гадилін.
Фол знову не дав їй відповісти:
— Вас прислали з ним? Чи ви працюєте по найму?
— Я проходжу практику.
— Де?
— В Сорбонні, там чудова російська…
— Давно працюєте з цим джентльменом?
— Три години, — Пат нарешті всміхнулась, і Фолу дуже сподобалася її усмішка, така вона була відкрита й приязна.
«Якби не мої сорок чотири роки, — подумав він, — якби в мене не було трьох дітей, така дівчина могла б ощасливити. А втім, заперечив він собі, чому я вирішив, що вона думає так само, як я? Ні, я вирішив правильно, у неї ранні зморшки під очима, хоч дуже молода, і в ній є та скутість, яка проявляється у тих дівчат, котрих хтось образив. Зростає покоління хлопців, позбавлених чуйності; це тривожно; справжні солдати — добрі; як правило, жорстокі лише білоручки, розбещені батьками, котрі багато заробляють, такими, як я. Бідолашна Америка, хто зможе за неї воювати? Нестрижені панки? Трясучі наркомани? Тупі хлопці з провінції, які нічого не вміють, якщо немає над ними дядька?»
— Три години, — всміхнувся Гадилін. — Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?
Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест — форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:
— З вами підписали контракт на роботу?
— Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.
— Хто вам дзвонив?
— З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.
— Скільки він вам пообіцяв?
— Готель, їжа, транспорт — за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.
— І ви, — я певен, — вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?
Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.
Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.
Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.
«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, — подумав Гадилін. — Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».
Гадилін боявся самотності — саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….
Але самотність була безпросвітна; хіба зараз він не приречений на самотність, коли Пат так відкрито кадриться з оцим типом лише тому, що він — свій, а йому, інтелектуалові, доводиться вдавати, ніби розуміє їхню розмову, однак вважає за краще мовчати, нехай собі воркують. Гра; треба завжди грати, коли маєш справу з ними; а як зі своїми, то відразу починають собачитися, «хто талановитіший»; будь прокляте це чортове життя… Хоча б одна повія розуміла по-російськи, можна було б у неї лягти на грунт, виговоритися, та де там, не розуміють. Коли йому дорікнули в Мюнхені, знову ж таки вони, янкі, мовляв, коментарі аж надто злобні, відчувається уразливість самолюбства, він відповів: «Ідіть, цілуйтеся з ними, я не збираюся це робити!» Йому заперечили, — ох, уже цей саксонський такт, будь він неладен, — що цілуватися з Радами ніхто не буде, але озлобленість до всього, що б у Росії не написали чи поставили в театрі, — не може не шокувати; невихованість.
Тоді він уперше по-справжньому позаздрив тим, хто вмів пити, гудів цілий тиждень, скидав тягар і — знову за роботу; а я все ношу в собі; вантаж невисловленої образи — найтяжчий, тому й серце почало стискати, а чого б то ще…
Закуривши, Фол, нарешті, обернувся до Гадиліна:
— Давно працюєте на «Свободу»?
Пат переклала.
— Давно, — Гадилін відповів сухо, все. ще намагаючись дивитися на відображення спини співрозмовника в дзеркалі.
«Я влучив у десятку, — зрозумів Фол. — Ось тепер він готовий до розмови. З такими характерами інакше не можна, спочатку потрібно розім’яти».