Авірон. Довбуш. Оповідання
Шрифт:
І – дивна річ. Удар сей був для бугая все одно, що удар соломиною, але все ж страшна звірюка перестала ревти. Бугай якось аж ніби засоромлено навіть відійшов убік і одразу почав пастися. Як бистро розлютився, так само бистро й упав його гнів. Підпасич тим часом одігнав собак. Забрав їх із собою, погнав і бугая.
Пастух високий, але сильно збудований чоловік, у чорній вивареній у маслі сорочці, таких же гатях, аби «нужя си не запложувала»; на голові умащена крисаня віковічної давності, у зубах люлька. Він стояв на краю рову й дивився на хлопця, видимо, спочатку сам стараючися оприділити, що це за
– Що ти за їден?
– Я си називаю Олекса. Гєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидит у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є щє тутка зо мнов…
– Таких, єк ти?
– Таких, єк я.
– А де вни?
– Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
– Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
– Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід' вам дістати?
Пастух усміхнувся.
– А єк ти туди зліз, так і назад…
Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю – то вже годі.
– А ти не скалічивси, єк скакав?
– Здає ми си, що ні. Лиш обдер-сми зі шкіри ногу, ади, кров чюрит.
– То байка. Злізай, сарако, вниз. Лиш там мочєр, то дивиси, де сухіше. І йди гет, у мою праву руку утуда. Там є вихід. І я туда надійду.
Олекса поліз униз. Там було темно і вогко. Нога грузла в холодній грязюці, а де її поставити на сухе місце – не було видно. Часом загрузав Олекса так, що ледве витягав ноги. Що й без того його вбрання було не першорядної свіжості, а тепер і поготів. Пару разів зачепився за невидиме суччя під ногами і впав. Тож коли виліз на світло, було на що подивитися. Старий вівчар лиш головою похитав.
– Єк же ви суда си ізнайшли?
Олекса розповів, як умів. Пастух тільки хекав слухаючи.
– Що то є дурне, – оприділив потім. – Таже ми, гірські люде, вік наш, сказати, ту проводимо, але тих трох порогів не знаємо, а ви, молодєки, хтіли ізнайти… Є гроші, є, слова нема, лиш гляба їх дістати. Три нни, кажеш, биндили… Могли би-сьте й три тижні блукати і все по однім місці. Бо то й таке буває. Ходит-ходит чоловік, му си здає, ніби гет далеко увійшов – а він докола їдної кечери си крутит. Шіське ваше, шо ше трафили на полонину, бо могли би й смерті пожити.
– Медвідь?
– Ни конче медвідь – вепер.
Олекса відхитнувся.
– А ту й вепрі є?
Перед сею звіриною, що про неї тільки розповідали в Печеніжині, Олекса мав респект. Він наслухався, яка то немилостива звірюка, що «ви' неї й рєтунку нема». Коби знав, що водиться на Чорногорі, то, може би, й не пішов… Зрештою, раз уже все перебуто й Говерла ось тут, то пошукати скарбів Олекса таки пошукає.
– А де Говерла? Та це ж Говерла.
– Ні. Се не Говерла, а Хом'як.
– Хо-м'я-ак…
– Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти.
– То се не Говерла… Се Хом'я-а-к…
В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало.
– Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір.
Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина – і все те за пусто-дурно. Цілком…
– Нічо, нічо…
Олекса не міг витолкувати старому, що, властиво, не по гроші йшов сюди, що, можливо, знайшовши гроші, тільки подивився б на їх блискотіння та й пішов би геть; інше щось тягло Олексу в гори, але що – не міг би пояснити.
XIII
Прийшли Юра з Видеркою. Обдерті, зморені. Ватаг лиш головою похитує.
– Видев, їсти хочете, а я не маю що вам дати. Най уже прийдемо вечір ід стаї. Недовго вже – туй-туй затрембітают.
Ішли до овець. Пастух, як і всі люди, що живуть у самотності, вголос роздумував.
– Єк же то би вас ід хатам направити. Самих пустити не мож, бо хуч єк дорогу розкажи – зблудите. Вивести вас на дорогу? Нема кому. Бо нас мало, пастухів, ади, та ще оден захворів.
– Захворів… – механічно повторив Олекса. Він ледве чув, що говорить дядько, бо всі думки його були коло Говерли. Чи пробувати йти далі, чи вже таки облишити. Тим більше, що хлопці, мабуть, не захочуть іти, а самому… тепер він знає, що то значить…
– Ає, занедужилоси. Гостец, видев. Ломит ноги, крижі. Хирбет – гет цілком усього ломит.
Помовчав.
– Се коби барсучого сала, то би натер. Лиш де го взєти? Дає там му ватаг гістівника пити, а що з того.
І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечку.
– Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників [57] ци домарєт [58] си з'євит. Шкода. Ще вчера був оден чоловік из Жєб'я – Ілци.
57
Мішєнник – ґазда, який віддає вівці на випас.
58
Домарєт – господарі, які живуть вдома.
Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом.
– Но, но! – наставляв їх пастух. – Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли.
У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав.
– Дєкую… я не гол оден…
Юр і Видерка здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фол. [59] Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався з протягненою рукою. Вмішався вівчар.
59
Фол – опалі голки хвойних дерев.