Безсмертні

Семенюк Іван Вікторович

– А якщо ти не знайдеш такого сховку?

– Знайду!

– Можливо, ти й не хочеш їсти, спати, а я хочу! Я стомлена, мені холодно! Я не впевнена, що бажаю постійно тікати! Як щодо моєї роботи, навчання? Я не можу все полишити!

– Місто недалеко, в мене є безлімітна кредитка! Доки Престон не заблокував її, ми знімемо звідти грошей скільки потрібно, купимо тобі одежі, ти поїси. Ми будемо рухатися вперед, не озираючись назад! – впевнено говорив. – Якщо ти залишися в місті, то загинеш! Часу повертатися до твоєї квартири немає. Нам не потрібні твої документи, відтепер найголовніший твій документ – це я!

– І куди ж ми рухатимемося?

– Куди очі дивляться! – рішуче відповів.

Авері

не подобався мій план, але вибору вона не мала. Трохи за сьому ми знаходилися в ще сплячому місті. Спочатку було потрібно нагодувати чорнявку. На моє щастя, відкритою виявилась малопомітна кафешка на одній з вузеньких вуличок. Авері замовила млинців, кави й пішла освіжитись до ванної кімнати. Повернувшись із вбиральні, вона поснідала і попросила офіціанта загорнути їй ще декілька пиріжків з собою. У магазині одягу Авері запаслася теплими речами. Дівчина поставилась абсолютно серйозно до моїх слів про втечу. Її зацікавлений історією про безсмертних вигляд змінився на сумний, вона зневірилася в собі, було відчуття, ніби ця красуня не сподівалася, що після усього мною сказаного, в неї є хоча б один шанс на порятунок.

Я вирішив, що зараз краще всього нам з дівчиною тікати якомога далі від міста, тому повів її на залізничну станцію. Дорогою Авері не промовила ні слова, вона виглядала дуже засмученою. Я не знав, як її розрадити, що сказати. Я вже не розумів людей, їх почуттів, точніше не пам’ятав, які вони. Ця дівчина – перша смертна, з якою розмовляю за останній рік.

У залізничній касі чорнявці відмовилися продавати квиток за відсутності паспорту. Ми збиралися сісти на потяг до Москви, але тепер, вийшовши на колію, шукали вантажний поїзд, який байдуже куди прямує. І таки знайшли один. Він їхав у бік, протилежний напрямку Москви. Знайшовши вагон, у якого на відміну від інших було щось схоже на двері, я потурбувався тихо зламати замок і пробратися усередину. Темрява панувала у пустому холодному вагоні, але він виявився просторим – трохи більше половини місця займали здорові чорні ящики.

***

Поїзд рушив. Він їхав повільно. Авері сиділа на підлозі з одного боку вагону, а я напроти неї. Таварняк гучно гудів, але між нами панувала тиша. Дівчина дуже стомилася, хотіла спати. Заснути їй не давали гнітючі думки про небезпеку. Потрібно було її розвеселити, розговорити, а я не знав як. Бесіду спровокувала вона:

– Невже ти нічого не відчуваєш? – промовила з-під лоба Авері.

– Кажуть, що нічого…

– Ти вирішив урятувати мене… Тобі стало шкода?

– Я не знаю! Так би не сказав. Упевнений, що все має бути по-іншому… Мою думку, думку безсмертного, взагалі важко змінити. Це як інтуїція, але набагато сильніше! Як казав мені один знайомий, це все моя сила штовхає до певних, іноді навіть неприпустимих, дій!

– Зрозуміло… Точніше… Зовсім неясно і дивно…

Авері виглядала розгубленою, сама не тямила, що тут робить, як насмілилася на таке безумство.

– У квартирі ти розмовляла з деким по телефону. Хто це був? – поцікавився, бо моє бездоганне досьє на дівчину не містило жодної інформації про таємничу персону.

– Денис! – викрикнула дівчина. – Зовсім про нього забула! Зачекай хвилинку… Ти вже тоді знаходився в моєму помешканні? Та нехай! Не важливо!.. Я маю йому зателефонувати, перепросити, що не з’явилася. Хоча він вже знає, що мене викрали… Я маю його заспокоїти! У тебе ж є телефон, я бачила, дозволь мені… Хоча ні… Краще його не вплутувати сюди… Але потрібно йому хоча б повідомити, що зі мною все гаразд, принаймні поки що… Дай хоча б смс йому напишу!

Я подав свій мобільний Авері. Красуня швидко впоралася, повернула телефон назад. Я відразу ж викинув мобільний з вагону, пояснюючи дівчині, що таким чином у Престона Еквіджа залишиться менше

способів нас знайти. «Хтозна якими новітніми технологіями він володіє».

– То хто це такий? Твій хлопець?

– Ні! – всміхнулась дівчина. – Мій давній знайомий.

– Наскільки давній?

– Яка тобі різниця? Чому цікавишся?

– Гадав, у тебе немає близьких друзів.

– Як ти знаєш? Ах… Зрозуміло… Це якісь ваші штучки… Гаразд! Ми з Денисом познайомилися, коли мені було десять. Він на рік старший. Я жила тоді в дитячому будинку, а його родина переїхала в багатоповерхівку неподалік… У мене були в інтернаті друзі, проте з Денисом спілкувалася набагато більше, він часто пригощав маминими пиріжками, давав почитати цікаві книжки, ділився усім, що мав сам. Я хоч і не була частиною його сім’ї, не жила з ними, але рідніших людей не мала. Йому виповнилося п’ятнадцять, він поїхав навчатися в інше місто. Та ось через п’ять років Денис наважився провідати, а мене викрали. Як іронічно…

Чорнявка розповідала про пригоди, в які вони потрапляли з Денисом, про ігри, в які гралися, на її обличчі з’явилася лагідна посмішка. Від спогадів, вочевидь, їй стало тепло на душі, через хвилин сімнадцять її нарешті огорнув сон.

Потяг їхав швидко й довго, аж стемніло вже надворі. Станція, на якій він зупинився і далі не прямував, ні про що мені не говорила. Я не мав уявлення, де знаходимося. Розбудивши дівчину, я зібрав речі, ми рушили шукати інший поїзд, який їхав у тому ж напрямку, що й попередній, але далі. Було близько другої години після опівночі. На наше щастя саме о 2:15 на цьому залізничному вокзалі робила зупинку міжміська електричка, на яку ми потай пересіли. Авері спросоння й не зрозуміла, що сталося. У вагоні, в якому примостилися, знаходилося п’ятеро людей, сидіння були дерев’яними, незручними, часом зникало світло. За весь цей час я зовсім не стомився, ні разу не зімкнув очей, бо в цьому не було потреби. Я спостерігав за солодким сном Авері, трошки занудьгував. Пожалкував, що не взяв із собою жодної книги, яку можна було б почитати.

Маршрут електрички виявився довгим: розвиднілося надворі, а ми все ще їхали. Нарешті спляча красуня прокинулася, привітала мене з добрим ранком, попросила дістати з сумки вчорашні пиріжки. Вона з’їла їх усі, але й досі відчувала голод.

– Де це ми? – поцікавилася, визираючи через вікно на пшеничне поле.

– Жодної здогадки! – серйозно відповів я.

– Хм… – саркастично всміхнулася дівчина і приречено продовжила. – Не знаємо, куди їдемо, де перебуваємо… Що взагалі робимо… Ми, як сліпі кроти…

– Ми захищаємо тебе…

– Так, звісно, захищаємо мене… – похмуро промовила Авері і спробувала перейти на іншу тему. – А як тобі спалося?

– Я не спав, мені й не потрібно!

– Безперечно. І не скажеш, що ти щойно прокинувся, виглядаєш бадьорим! А я далека від свого бадьорого вигляду, страшна як чорт, чи не так?

– Ти виглядаєш дуже… мило…

– Ха! – відмовила Авері і через хвилину знову заговорила, єхидно запитавши. – А як можна жити вічно і не знудитися?

– Не знаю, ще й рік у новому амплуа не прожив. Гадаю це не складно, завжди знайдеться щось, що тебе зацікавить…

– Коли не знайдеться, що далі?

– Такого не трапляється!

– Хм… – дівчина знову фиркнула. – Я б не змогла жити вічно, збожеволіла б від… Від самого життя.

– Ми не можемо збожеволіти, не маємо для цього навіть емоцій.

– Гадаю, що ти кажеш неправду, не може такого бути, щоб не було жодних емоцій… Ну навіть у істоти, яка схожа на людину… Навіть у високорозвинених тварин є емоції!

Авері не знала про безсмертних так багато, як я, але її здогадки, висновки переконували краще, ніж те, що мені розповідав Берелі. Мабуть, лишень хотілося вірити у слова чорнявки більше, ніж у те, що казав Адам.