Блакитна планета
Шрифт:
— Хто це? — спитав Юн, показавши на віз.
— Цигани. Циганка навмисне каже, ніби все знає. Хоче заробити. Вчула з розмови, що ви здалека приїхали. А може, ви дивуєтесь, що у нас досі є кочові племена? Може, гадаєте, вони не мають де жити? Вони можуть отримати квартири в кам'яних будинках. Правда, ви ще не бачили мурованих будинків. Ви, мабуть, ладні подумати, що ми живемо в наметах і полотняних будах. Ходімо, я покажу вам селище, тут недалеко, он, за поворотом, де росте стара сосна. Бачите?
Селище було невеличке, та будинки, вкриті
— Ось як могли б жити цигани, — запально сказав хлопець, — та вони не хочуть.
— Я теж би не хтів, — тихо мовив Юн.
По шосе пролітали машини, ними якраз і мав намір похвалитися Марцін, але Юн не звертав на них уваги. А в них же таких не було. Юн малював дивні автомобілі, схожі на машини з повітряною подушкою, котрі літали на різній висоті, завше над землею.
Не так легко показувати свою землю з ліпшого боку, коли не знаєш, що може сподобатись гостеві.
В одному лиш Марцін упевнився: Юн любив ходити лісовими стежками. Придивлявся до вивірки, яка лущила шишку, тримаючи її в маленьких лапках, пролітала по стовбурах, мов руда блискавка, чи лягала на пень так, що навіть пухнастий хвіст ставав плескатий. Цим витівкам поклав край Гапа, вистрибнувши на неї з куща. Вони знову заглибилися в ліс. Сонце пробивалось крізь гущавину, і сухе гілля сосни світилося під зеленим верховіттям.
— Цс-с, — зненацька почули вони, — заберіть пса!
За кущем ялівцю стояв Дзядек-молодший з судками в руках і, спинаючись навшпиньки, вдивлявся в щось, зморщивши кирпатого носика.
Марцін схопив Гапу в оберемок і затис йому пащу. Така нетактовність явно образила пса.
— Дзядку, чого ти тут?
— Несу вам обід. Подвійну пайку. Ледь тягну. Трохи збочив з дороги, бо тут є гніздо. Ади, Марціне, які маленькі пташенята.
— Облиш їх. Бо як побачать їхні батьки, то не вернуться до них.
— Та я… — відкрив широко очі хлопець, — я…
— Звідки вони можуть знати, що ти не зробиш їм нічого лихого? Не треба тривожити птахів. Давай судки і рушай до табору.
— Гаразд, — погодився Дзядек, але відходити й не думав. Марцін боявся, аби хлопець, бува, не запитав: «Хто це з тобою? Яка дивна на ньому одіж! Звідки він приїхав?» Проте малюк так захопився гніздечком і власними турботами, що нічого цим разом не помітив.
— А мене вожатий запросив на вогнище, — ознайомив він. — Сьогодні у нас будуть ігри. Якщо хочете побачити, я вас проведу.
— Вожатий запросив на вогнище весь табір?
— Та ні! Всі ще вранці пішли шукати метеор, і хтозна, коли повернуться. А я хотів залишитись. Подивлюсь на метеор пізніше. Ну то як, прийдеш?
Поки Марцін шукав якусь зачіпку, щоб відмовитись, озвався Юн:
— Так, дякуємо. Прийдемо.
— Не знаю, де воно буде, — пробував Марцін відкараскатись, та Дзядек аж пирснув сміхом.
— Знайдеш! Од Солімки ведетака чудна дорога з дерев'яних колод. Як за часів Мешка Першого. [10] Вожатий назвав її — возострада.
З виглядом вождя-переможця Дзядек-молодший вів Агнешку та Юна край квітучого лугу. Агнешка марно силкувалася зупинити потік його слів.
— Ви можете пошкодувати, що живете не в таборі, — просторікував він. — В неділю з Жешува прилітали до нас пілоти й скинули парашути. Кожному по одному. Ми кричали: «Десант, десант». А насправді то було бомбардування.
10
Мешко І (922–992) — польський князь, за правління якого були об'єднані польські землі й прийняте християнство у формі католицтва.
— Що за дурниці, — насипалась на нього Агнешка. — Яке там бомбардування.
— Шоколадом, — засміявся малюк, — бо до кожного парашута вони почепили бомбу.
— Бомбу? — повторив незнайоме слово Юн. — Бомба? Що це таке?
— Ви не знаєте?! Це така кругла, велика шоколадка. Я мав аж дві, бо тато свою віддав. Шкода, не лишив вам трохи.
Агнешка полегшено зітхнула. Відтоді, коли прилетів Юн, вона не мала жодної хвилини спокою. Кожна прогулянка, кожна розмова загрожувала катастрофою.
Вона розповідала Юнові про Пивнічне містечко свого дитинства, про його чисті вулички, про криницю з портретом короля Казимира Великого, котра стоїть на старому ринку, про квіти, які вітають гостей в кожному куточку.
Розповідала про будови Варшави, про старовинні пам'ятки древнього Кракова, про щецінський порт, до якого заходять кораблі з усього світу. Але нічого цього Юн не бачив.
Треба показати йому все якнайшвидше. А коли Юн збагне минуле й сучасне однієї країни, він краще зрозуміє життя всієї землі, різних народів.
Щоразу їй було важче з Юном. Він сам хотів усе осягнути. І навіть тоді, коли вона доводила до кінця свої задуми, раптом виявлялось — вони непотрібні, точнісінько, як ота остання подорож на верховину. Коли повертались, Юн поклав її долоню на свою руку, і вона відчула ледве помітні сигнали.
— Це корабель. Дає мені знати, коли до нього хтось підійде.
Вона помітила в темряві його усмішку. Чи не здавалась вона йому смішною в своєму, неспокої за нього і його корабель?
Зграйка дітлахів вигулькнула з-за пагорків, і Дзядек-молодший кинувся до них, щось несамовито вигукуючи.
Дівчатка вхопили гостей за руки й повели з тріумфом до гарної брами з березового гілля.
— Прошу, — сказала завідувачка — невеличка чорнява жінка. — Чекаємо на вас, дорогі гості. Прошу! Діти, привітайтесь!
— Добрий день, — проскандували тоненькими голосами діти, з'юрмившись у тісне коло.
Гостей посадовили на почесні місця, себто на колоди, а долі на траві примостилися діти. На середину галяви вийшла цибата гарцерка з коротко підрізаним чорним волоссям.
— Хочете гратися з ними? — запитала вона, промовисто зиркнувши на Юна.