Блакитна планета
Шрифт:
Мене не дивує, що ти, моя люба, у вік, коли людина завойовує космос, хочеш заглянути в часи, сховані в імлі давнини, коли, однак, люди були ближчі до зірок. Вітольд сперечається зі мною, йому здалося, ніби матеріал про Атлантиду потрібен тобі для того, щоб написати повість. Якщо мій син каже правду, прошу тебе — пиши про ті часи на Атлантиді, коли її мешканці несли культуру і знання у всі краї. Найбільш я люблю легенду про Оанеса, який прибув з острова до країни між ріками Тігр і Євфрат. Жив з людьми, які тоді перебували на тому щаблі розвитку, що й звірі, і навчив їх слідкувати за рухом зірок, лічити час, обробляти
Згодом таких навчителів названо богами, як, наприклад, міфічного Тота [11] в Єгипті.
З другого боку Атлантики в легендах індіянів зустрінеш таких самих навчителів-богів: Бохіке, Вотана, Кон-Тікі і т. ін.
Де б вони не бували, скрізь навчали людей однаково, ніби всі прийшли з одного краю. І завжди з'являлися з Атлантичного океану, з острова, що лежав на схід од Америки, на захід од Євразії та Африки. З острова, де не знали ненависті, расової різниці, де чорні й білі говорили однією мовою, де не було горя й недуг.
11
Тот — в давньоєгипетській релігії бог Місяця й мудрості.
Все це промовисто свідчить, що колись існував зв'язок між культурами континентів по обидва боки Атлантики.
Мушу звіритися тобі, Агнешко, в одному своєму захопленні. Ні різниця культур та легенд, ні навіть відсутність ланки в ланцюгу розвитку нашої земної фауни й флори не можуть переконати мене в тому, ніби історія, що її розказав Платон, неправдива. Я вірю ІІлатонові. Мене вельми вразили оповідання про дивну поведінку деяких земних створінь, які досі наче пам'ятають про існування великого материка в Атлантичному океані. Наприклад, окремі види птахів з Лабрадору, всупереч пташиним звичаям, летять над океаном на південь, паче сподіваються на своєму шляху здибати великий материк. А повертаються вже звичайною дорогою вздовж Андів.
Приїзди, моя люба! Покажу тобі легенди про Щасливі острови, про омріяний людський рай. Почитаємо разом поезії і насамперед вірш Горація, якого я люблю найдужче. Він починається чудово:
«Океан, що світ обступає, нас кличе,До Щасливих полинемо ми островів…»Зверни увагу на дивне явище: найстаріші культури в Азії, Африці й Америці — Єгипетська, Шумерська — з'явилися ніби з нічого, завершені, прекрасні й певною мірою подібні, як єгипетська піраміда фараона Джесера до піраміди з ІІеленкне в Мексіці.
Як ти гадаєш, чому індіянські назви Щасливих островів, звідки прибули до Америки легендарні пращури індіянів, нагадують Атлантиду: Атлан, Атзлан, Ацтлан, Тулаи Зуіва, Тлапаллан?..
Не знаю, чи погодишся зі мною, але мені здається: перший законодавець Хаммурабі, який наказав викарбувати на склі закон про те, щоб «сильні не робили шкоди слабому, а сиротам і вдовам було надане право», — вчився на законах атлантів, котрі вирізьбили їх на кам'яних стовпах не тільки
Люблю думати про людські долі, про їх історію, початок якої тане в безвісті.
Ніхто не вміє слухати так уважно, як ти, і бути мені таким товаришем у мандрівках в минуле. Напевно, і долю таємничих синів Сонця, котрі поклонялися сонцю, джерелу всього живого на землі, ти витлумачила своєрідно, як і все, що зустрічаєш на своєму шляху. Ми пригадали з Вітольдом той день, коли ти приїхала до нас уперше: русява дівчинка з кумедними кісками, в блакитній сукенці, підійшла і простягла ручку: «Я Ая, а ти?»
Приїзди до нас, чекаємо. Вітольд цілий день сидить у човні і рибалить. «Схуд, почорнів і дивно пошляхетнів», — кажучи словами одного поета. Якби він ще поголив бороду й вуса, був би цілком пристойний хлопець. Шкода, ти його не бачиш.
Аю, люба, приїзди!
Завжди розкажу тобі все про Атлантиду, аби ти знайшла відповідь на всі питання. А читаючи Платона, не забувай — він надав Атлантиді рис сучасного йому тодішнього світу.
Цілую тебе, твоя Анна».
Агнешка відклала листа. План на сьогоднішній день вимальовувався чіткіше: передовсім дістати аудієнцію в міністерстві закордонних справ, далі поїхати до Сероцька по матеріали про Атлантиду.
Але перед від'їздом її чекає найскладніше: розмова з Юном.
Востаннє сиділи всі разом у великім наметі під картою світу. Агнешка енергійно покрутила ручку приймача. Нехай говорить, нехай Юн почує найгірше!
Юн не звернув уваги на повідомлення про 320 засідання Женевської конференції в справах заборони ядерної зброї. А коли Агнешці здалося, ніби він слухає про запуск американського космонавта, Юн повернувся до неї.
— Проведеш мене? Ліпше, аби ти летіла до Варшави, а не їхала. Навчу тебе літати, бо над Варшавою полетиш сама.
— Юне, маю до тебе розмову.
— Про Атлантиду? З твого дозволу, я візьму з собою книжки. Чи можна прочитати листа?
Ні, зараз не час починати серйозну розмову.
Марцін розводився про Варшаву, умовляючи Агнешку, аби завітала до його батьків, радив, де приземлитись, накреслив план свого будинку.
— Наші сходи легко впізнати, бо внизу у Ковальчинських килимок прибитий товстим ланцюгом до порога, але поштова скринька завжди відкрита, — розказував хлопець, і дівчина не наважувалась попросити, щоб він розповів їй про це згодом.
Нарешті споночіло, і Юн з Агнешкою, одягнуті в скафандри, вийшли на галяву. Гапа тихенько скавчав, чуючи, що його знову хочуть лишити самого.
— Може, візьмеш з собою Гапу? — спитала Агнешка.
— Охоче, — зрадів Юн. — Гано, полетиш зі мною?
— Ще б пак! Бачиш, як зрадів. Він почуває до тебе приязнь.
Юн нахилився, і пес скочив йому на плечі.
Марцін лишився в наметі, а вони пішли стежкою до лісу. Дув холодний вітер і розганяв хмари.
— Поглянь, — затримався Юн і показав на широку ясну смугу Чумацького Шляху. — То Снігова Заметіль. А то Великий Віз. Далі Райський Птах. Небо тут таке саме, як і на Атісі. Шкода, тут бракує сузір'я, на тлі якого я бачив Сонце, наче далеку зірку. То воно покликало мене до себе. Правду кажучи, я мріяв, що долечу до нього і побачу Щасливі острови, де лишилися мої брати.