Блакитна планета
Шрифт:
Над містом підносилися білі стрімкі мінарети й бані мечетей. Вулицями бігли вогники — то їхали машини.
Завиднівся величезний майдан, від нього навсібіч розходилися широкі освітлені алеї, і Марцін напружено вдивлявся, шукаючи місця, де можна було б приземлитися.
«Хоча б гілка, — думав він, — коли вже жити по-пташиному, то вистачить і гілки».
Неподалік він угледів плаский дах. Ліхтарі освітлювали барвисті кружала столиків і рухливі постаті між ними. Танцювальний майданчик з висоти пташиного лету… Марцін засміявся, уявивши подив гостей, якби він упав туди з неба без парашута…
На даху іншого будинку
«А вдома в нас краще, — подумав Марцін, — у нас позбуваються мотлоху, — виселяють людей з бараків, з старих будинків і дають їм нові квартири — просторі, світлі, вигідні».
Він оглянувся на Юна. Цього разу навіть хотів би, аби той підслухав його думки. Та не наважився потягнути його за рукав або шепнути що-небудь. А раптом Юн відповість, що йому однаково, чи є на Землі щось путнє, і додасть — в Польщі він теж бачив деякі речі з кам'яного віку.
За хвилину у темряві вималювалась зеленаста смуга й показалася трикутна споруда, так яскраво освітлена, ніби увібрала в себе все світло місяця й зір.
Ще мить — і запалала шарлатом піраміда Хефрена. Світло мінилось, переливалось, вихоплюючи з чорноти то шерехуваті поверхні пірамід, то руїни храмів і розкидане каміння. Відблиск падав на води Нілу, на пухнасті верхівки затоплених пальм і хатини, що скупчились на пагорках.
— Летімо туди! — скрикнув Марцін. — Там щось трапилось!
Навколо світлого місця ніч здавалась ще темнішою. Величезний натовп стояв біля пірамід. Ніхто не помітив наших мандрівників, коли ті спустились на дах маленької халупки. Навіть ті, хто був на даху, не глянули на них. Всі дивились і слухали.
Рожеве світло струменіло між пірамідою Хефрена й пірамідою Мікерина, найменшою серед трьох пірамід Гізехської долини, і падало просто на викуту в скелі постать чи людини, чи то звіра. Агнешка побачила людське обличчя, простягнуті вперед могутні лев'ячі лапи і очі, які дивились з тисячолітньої минувшини.
Блиск ставав дедалі сліпучіший, заграва ніби оживляла камінне лице одвічного сторожа фараонів, який сам був фараон, мав багато імен, а в віках лишилося тільки одне, дане йому грецьким істориком Геродотом, — СФІНКС.
Залунали голоси й музика — гучно і урочисто. [17] Агнешці здалося — то промовляє сам великий Сфінкс.
«З давніх-давен щоранку я бачу, як встає бог Сонця на тому березі Нілу.
17
Видовище «Світло і Звук» влаштовується біля знаменитих пірамід в Гізі (прим. автора).
Його перші промені лягають на очі мої, звернуті до нього.
Благословляю
Коли біля моїх ніг вчені стежили за рухом зірок, математики вимірювали землю, архітектори споруджували піраміди, визнані за одне з див світу, в інших країнах люди полювали в лісах або жили в печерах.
Хвала тобі, Ніл!»
Барви зникли, в темряві виднілась лише голова Сфінкса і таблиця поміж його могутніх лап.
Голос оповідав тепер, що на тій таблиці фараон Тутмос IV наказав викарбувати історію своєї зустрічі з володарем пустелі. То були часи, коли вже забули про Сфінкса, а його лев'яче тіло засипали піски. Ніхто не приходив віддавати йому шану.
Одного дня молодий єгипетський принц, втомившись після полювання, відпочивав у тіні голови Сфінкса й уві сні почув слова:
«Поглянь на мене, на володаря цієї рівнини! Звільни мене — станеш царем. Твоїми будуть корона біла і корона червона, корони Верхнього і Нижнього Єгипту. Твоєю буде ціла та країна».
Пробудився принц і звелів визволити Сфінкса з пісків.
Сфінкс додержав обіцянки. Незабаром натовп на берегах Нілу вітав нового фараона. Барвисті човни танцювали на хвилях.
Фараон Тутмос IV здобув владу.
В звуках музики Агнешці вчувався тупіт кінноти фараона по пісках пустелі. Цокіт копит наближався, й здавалось, ось-ось з темряви вирине перша лава воїнів.
Але навколо мріли в хисткому світлі лише чорні силуети пірамід. Зелене коло освітлювало вхід до гробниці.
Фараон Тутмос IV помер. Його проводжали жалібними піснями й лементом в таємну схованку піраміди, будівлі, де каміння не з'єднане ніяким розчином, а припасоване одне до одного так щільно, щоб не втекла з неї мрія про безсмертя.
— Агнешко, про що вони говорить? — шепнув Марцін.
— Про те, що минає, — тихо відповіла вона.
І подивилась на Юна. Його освітлений профіль скидався на древні єгипетські барельєфи.
Юн нічого не питав, а їм так хотілося знати, про що він думає. Чи й йому здається все можливим цієї дивної ночі?
Вона б не здивувалась, коли б з пустелі виринув почет Рамзеса Великого, поспішаючи на відкриття каналу, що з'єднав два моря за наказом фараона. Або знов під Сфінксом стали б переможці Єгипту: Олександр Великий, Октавіан, Наполеон.
Ніхто не з'явився. Юн не повернув голови.
А голоси оповідали тепер про найзнаменитішого нащадка Тутмоса IV — фараона Аменхотепа IV, [18] поета й мислителя, в царювання якого, хоч і недовге, постала нова прекрасна культура Єгипту.
Чи слухав Юн розповідь про фараона, який прагнув дружби з усіма країнами й використав свою можність та багатство не на завоювання, а на поступ науки й мистецтва?
А в цеп час інший голос почав читати гімн Сонцю, написаний фараоном-поетом.
18
Аменхотеп IV (1424–1388 до н. е.) боровся проти родової й жрецької знаті, усунув її від влади. Запровадив новий державний культ бога Атона (Сонця). Після смерті Аменхотепа було відновлено культи давніх богів.