Боцман з Тумана
Шрифт:
— Саме час для привалу, — підтвердив Медведєв.
Він теж дуже втомився, струмки поту збігали по худорлявому, гладенько поголеному обличчю. Склав зброю, речовий мішок і чемодан радиста на каміння. Сівши на уламок скелі, пильно розглядав знаменитого північного слідопита.
Агєєв зняв плащ-палатку, скидав із себе речі. Стояв — високий, дуже широкий в плечах, з-під зім’ятого підшоломника, насунутого майже до рівня тонких білявих брів, дивилося кругле обличчя з проникливими жовтуватими очима. Коли посміхався, було видно: серед рівних білих зубів невистачає двох збоку — може, саме це робило посмішку суворою і трохи сумною.
На червонофлотському ремені, що стягував просторий сірий ватник, висіла кобура з важким «ТТ» і кинджал у шкіряних, окутих міддю піхвах.
— Кульбін, Васю, ти? — спитав він, придивляючись до радиста, який приліг на каміння.
Кульбін підвівся. Вдивлявся в обличчя розвідника.
— Невже Сергій? Ну й змінився ти, друже. Ніколи б не впізнав.
Радість освітила смугляве обличчя Агєєва. Він зробив крок уперед, потряс Кульбіну руку.
— Кажуть: якщо не пізнав, — це на щастя. А міг би пізнати! Коли на флот прийшли, в одному півекіпажі були, з одного бачка борщ сьорбали.
— Та казали ж — загинув ти… на «Тумані»…
— Та я не загинув, — похмурнівши, тихо сказав Агєєв, — я, друже, не загинув…
Потім, ніби відганяючи тяжкі думки, звернувся до Медведєва:
— Може, подивитесь, товаришу командир, який нам шлях лежить попереду? Тільки підходьте обачливо, щоб нас німці не запеленгували.
Зігнувшись, він пішов до верхнього каміння. Потім поповз, подавши знак Медведєву теж лягти. Вони обережно подивилися з перевалу.
Там було видно спуск униз, крутий, розсічений химерними тріщинами і сплесками гранітних хвиль. Далі починалася тундра, де-не-де покрита тьмяними дзеркалами боліт, кров’яними плямами заростей полярних рослин.
І далі знову піднімалися гострі кряжі, оповиті туманом. Один пік, роздвоєний зверху, залитий ранковим світлом, здавалося, сягав до самих хмар блідого високого неба. Прямо за ним лежало здуте морське покривало, кільцями звивався туман навколо ліловіючої вершини.
— Висота Чайчин дзьоб! — сказав Агєєв. — Не знаю, як її норвежці називають, а наші помори так охрестили. На цю висоту і поведу вас, товаришу командир.
Раптом схопив Медведєва за плече, притиснув до каміння.
На одній з навколишніх висот блиснув, погас, знову заблискав білий сліпучий блік.
— Спостерігач їхній, — майже пошепки сказав розвідник. — У бінокль або в далекомір місцевість оглядає. Скло на сонці блиснуло. Їм же особливо маскуватися тут нема чого. Кругом свої. А от коли б нас виявили, — влаштували б нам баню…
І, можливо, саме в ці хвилини писалось донесення німецької розвідки, знайдене згодом серед трофейних документів:
«…На береговому посту 117 зник вночі рядовий Герман Брехт. Майор Еберс вважає, що Брехт викрадений російським підводним човном, перископ якого обстріляли на світанку наші батареї біля входу в У-фіорд. Можливо, човен висадив групу російських розвідників, які пішли в бік району Особливого призначення. В цьому напрямку майор знайшов сірник радянської продукції, загублений російським розвідником за лінією дротяних загороджень…»
Розділ шостий
ВИСОТА ЧАЙЧИН ДЗЬОБ
— Так до нього рукою подати, до цього Чайчиного дзьоба! — сказав з полегшенням Фролов, теж глянувши за перевал.
— А не так і далеко, — безтурботно погодився Агєєв. — Якщо йтимемо швидко всю ніч, на світанку, мабуть, дійдемо. Сопки, вони завжди так: до них ідеш, а вони відсуваються, наче дражняться.
Фролов зажурився.
Відточеним, як бритва, кинджалом з кольоровою набірною ручкою Агєєв пропоров тонку жерсть консервної банки.
Кульбін витягнув галети, розклав жирне м’ясо, яке пахло лавровим листям. Роздав кожному по куску шоколаду.
Агєєв скинув ватник. Кістляві мускулисті плечі прикривав заштопаний у багатьох місцях тільник.
— А морська душа на вас поношена добре, — пожартував Фролов. Пожартував не дуже впевнено: ще відчував себе винним за незнайдений сірник.
Розвідник не відповів. Закінчивши їсти, витягнув з кишені красиву маленьку люльку з мундштуком, вкритим безліччю одноманітних зазублин; не закурюючи, стиснув обвітреними, жорсткими губами.
Всі інші запалили. Фролов привітно простягнув Агєєву свій шкіряний, туго набитий кисет.
— Угощайтеся, товаришу старшина. Тютюнець чудовий, до печінок проймає.
— Не треба, — уривчасто сказав Агєєв.
— Закурюйте, у мене багато. Навіщо даремно повітря смоктати.
Йому хотілось порозумітися з розвідником. Був трохи присоромлений пригодою з сірником. Але просто-таки відсахнувся, побачивши блиск люті у білявих зіницях Агєєва під смуглим нахмуреним лобом.
— Не приставайте, товаришу червонофлотець, — сказав, наче вдарив, розвідник. — Не треба мені вашого тютюну. Ви краще стежте, щоб знову сміття не розкидати!
Різко встав, одійшов, смокчучи незапалену люльку.
— За що це він так на мене, Васю? — Фролов безпорадно поглянув на Кульбіна.
— Не знаю… Може, чим образив ти його раніше… — Кульбін теж був здивований.
— Та нічим не образив. Тільки тютюнцю запропонував, уже вдруге. Просто причепа і грубіян!
— Одним словом, — боцман! — усміхнувся Кульбін. — Це він на тебе, мабуть, за той сірник і досі сердиться. Боцмани — вони всі такі. Для них головне — акуратність.
— А хіба він боцман?
— Боцман. І на «Тумані» боцманом служив і ще раніше, у далеких плаваннях, на кораблях цивільного флоту.
— То чому ж він на сушу пішов?
— А це вже ти у нього самого спитай…
Кульбін замовк. Агєєв повернувся, накинув свій протертий на ліктях ватник.