Боцман з Тумана
Шрифт:
Зніяковівши, він так ударив по столу п’ятірнею, що решта кісточок підстрибнула, а одна впала на палубу.
Я бачив, що всі, хто сидів у кубрику, були дуже збуджені. Таке збудження помічав я у льотчиків, які повернулися з польоту, у моряків після важкого бойового походу… Слідом за окликом офіцера в окулярах настало напружене мовчання.
— Кажуть, старший лейтенант Медведєв знову командує катером? — ще раз спробував я зав’язати розмову.
Усі мовчали.
— До речі, дозвольте познайомитись! — Офіцер в окулярах дбайливо склав і засунув у кишеню шинелі книжку, що була у нього в руках, і тепер уже справді обернувся до мене, подивився мені в очі своїми темними, обведеними синявою очима. Просьба познайомитися дуже нагадувала ввічливий наказ пред’явити документи.
Я не образився. На фронті випадкові супутники повинні бути впевнені один в одному. Я витягнув редакційне посвідчення.
Настороженість зникла з обличчя офіцера. З несподіваною силою він стиснув мою долоню довгими тонкими пальцями.
— Капітан Людов, — сказав він. — А ось мої розвідники — орли, альбатроси полярних морів. Повертаємося з операції.
— Ви капітан Людов? — вигукнув я.
Його запалі зморшкуваті щоки ледве порожевіли. Соромливим рухом він поправив окуляри.
Та людина, з якою я неодноразово намагався зустрітися на базі, виявилася моїм сусідом і супутником на багато годин дороги.
— …Отже, ви пам’ятаєте старшого лейтенанта Медведєва? — спитав замислено Людов, коли через деякий час ми вийшли з кубрика і сіли на палубі, сховавшись від гострого вітру на кормі, за рульовою рубкою.
Наставав тьмяний, зеленуватосірий полярний світанок. Бот уже відчалив від пірса і, розмірено погойдуючись, стукаючи спрацьованим мотором, плив спокійною Мотовською затокою.
Він ішов уздовж нашого берега, зливаючись камуфльованими чорно-білими бортами з його одноманітним бурим гранітом. Сиза лінія зайнятих фашистами сопок, ще повитих туманом, пропливала далеко від нас. Багато часу треба було йти від півострова Середнього до головної бази Північного флоту…
Чи пам’ятав я старшого лейтенанта Медведєва?
Звичайно, всі на флоті знали історію його героїчного катера. Знали про одчайдушну хоробрість старшого лейтенанта, про його любов до моря, про дивне поривання в сопки — на сухопутний фронт.
Одного разу я бачив Медведєва в офіцерському клубі, зовсім близько. Він сидів за сусіднім столиком у ресторані. У танцювальному залі грав оркестр, весело перемовлялися моряки, які повернулися з бойових завдань. А він сидів нерухомо, прямий і високий, опустивши на широку долоню вилицювате обличчя з важким лобом, навислим над глибоко запалими очима.
Здавалося, він навіть не усвідомлює, де перебуває в цю хвилину. Він замислився гірко і глибоко. Лише коли його окликнули із-за сусіднього столика, він одвів руку від обличчя. Тьмяно блиснули дві потерті золоті нашивки на рукаві кітеля.
Тоді він ще плавав на катері, але вже одержав звістку про дружину… Відповідаючи на оклик, він усміхнувся широкою, доброю, якоюсь дитячою посмішкою…
І ось переді мною лежить фантастична історія старшого лейтенанта і його маленького загону, записана мною на борту мотобота зі слів капітана Людова і Сергія Агєєва — знаменитого північного слідопита.
Набагато пізніше я ознайомився з документами, захопленими у німецькій розвідці, розмовляв з самим Медведєвим — на той час він уже став капітаном другого рангу. Але зараз для читача особливий інтерес має навіть не історія Медведєва, а сам подвиг групки самовідданих моряків, який був немов увінчаний дивовижним спалахом у сопках.
На моє щастя, всю дорогу капітан Людов був у тому нервовому, звичайно зовсім не властивому йому збудженні, про яке я говорив раніше. Капітан не спав третю ніч. Командир мотобота віддав йому свою койку, але Людов визнав за краще сидіти на верхній палубі, мерзлякувато кутаючись в шинель. Спочатку він розповідав сам, а потім спостерігав, як я записую розповідь Агєєва. Інколи високий на зріст, неквапливий Агєєв замовкав і задумливо приторкався до марльової пов’язки на кучерявій голові. Я розумів: він дійшов до моменту, який здавався йому секретним… Він поглядав на Людова своїми жвавими очима, і той або ледве помітно кивав або ще непомітніше поводив окулярами. В останньому випадку Агєєв досить безболісно випускав заборонену частину розповіді. Але капітан частіше кивав, ніж робив заперечливий жест.
— Записуйте докладніше, потім не пожалкуєте, — сказав він, побачивши, що я перестав писати і почав розминати натруджені пальці. — Ви пам’ятаєте, Стендаль, говорячи про «Червоне і чорне», писав: «Читача здивує одна обставина — роман цей зовсім не роман». Те саме можу сказати і я. Якщо ви опублікуєте свої записи, ніхто не повірить, що все написане взяте прямо з життя…
— Так, ви маєте рацію! — сказав я, вкладаючи в польову сумку останній заповнений блокнот. — Справді, це готовий роман пригод. По суті ви могли б опублікувати цю річ самі.
Капітан Людов задумливо дістав з кишені прозорий портсигар — з тих, на виготовлення яких наші моряки використовували уламки збитих ворожих літаків. У портсигарі були не папіроси, а акуратно укладені грудочки пиляного цукру. Він запропонував грудочку мені, другу недбало поклав собі в рот. Цукор захрумтів на його міцних зубах.
— Дорогий товаришу, я пережив десяток таких романів. Але знаєте, хтось із письменників сказав: «Пережити роман — це ще не значить уміти його написати».
Уже тоді я почав помічати пристрасть Людова до літературних цитат. І він дуже ображався, коли співрозмовник говорив, що у названого автора немає цитованої фрази. В усякому разі, відзначу одне: капітан був начитаний глибоко і всебічно — і не тільки в галузі художньої літератури.
— Дивлячись для кого, — заперечив я з деяким запалом його останню цитату. — Для декого написати роман легше, ніж пережити хоча б соту його частку.
— Я маю на увазі хороші романи, — серйозно сказав Людов. — Так от, на справжній роман у мене немає ні часу, ні здібностей, а для поганого не варто старатися. А старатись доведеться все одно. Здається, Анатоль Франс писав про поширену помилкову думку, що написати поганий роман легше, ніж хороший? «Ні, — каже він, — і той і другий написати однаково важко: обидва потребують однакової затрати паперу і сил…» Але… — він поглянув на мене з легкою посмішкою, — тут у вас риск мінімальний. Матеріал говорить сам за себе.