Боцман з Тумана
Шрифт:
— Радирують по-англійському, відкритим текстом. Бачиш, англійський льотчик сів у сопках. Закінчилось пальне, збився з дороги в тумані. Просить допомоги.
Він передав навушники Кульбіну, рвучко встав. З навушників чути було спершу одноманітний настирливий писк — сигнал біди, потім шелестячі, набігаючі один на один звуки англійських слів. І знову одноманітне жалісне благання допомоги.
— Тільки місця свого точно не дає… Сів на березі фіорду… А де?
— Десь поблизу, товаришу командир.
Кульбін вслухувався знову, щось записував, знову вслухувався з величезною увагою.
— Старшина, — сказав Медведєв, — треба допомогти… Якщо німці його знайдуть, погано йому буде.
Агєєв пильно дивився на дошки палуби, вкриті соляними плямами і смолою.
— Чого ж він тоді в ефірі галасує?
— А що ж йому лишається робити? Може, думає, що в розташуванні росіян сів… адже він в тумані збився…
— Поблизу у нас три фіорди. Якщо всі обійти, на це декілька днів треба.
Кульбін зірвав навушники. Схопився з табуретки. Незвичайне збудження було на широкому рябуватому обличчі.
— Товаришу комндир, установив його місце. Я радіопеленги взяв. Він ось у цьому фіорді сів, зовсім від нас близько.
Нахилився над розгорнутою картою, рішуче вказав пункт.
— А ви не помилились, радисте?
— Не помилився! На що завгодно посперечаюсь!
— Доведеться допомогти, — рішуче сказав Медведєв. — Краще від вас, боцмане, ніхто цього не зробить.
— А що коли пост розсекречу?
— Пост розсекречувати не можна. Дійте, виходячи з обставин. Якщо вороги його вже захопили, тоді, ясно, нічого не зробиш… Порозумітися, на випадок чого, з ним зможете?
— Я, товаришу командир, як боцман далекого плавання, на всіх мовах потроху розмовляю, — уривчасто сказав Агєєв.
Розділ дев’ятий
ТРОЄ
І справді літак сів на тому місці, яке запеленгував Кульбін. Він лежав на невеликій рівній площадці, оточеній безліччю гострокінцевих здиблених скель. «Вправно посадив його англієць у тумані!» з повагою подумав Агєєв. Помилка на декілька десятків метрів — і врізався б у ці плити, міг розбити вщент машину.
Правда, і тепер літак був пошкоджений: одне крило косо стирчало вгору, друге вперлося в камінь. На темно-зеленому крилі ясно видно було три кола одне в одному: червоне в білому і синьому, на хвості — три смужки таких самих кольорів. Розпізнавальні знаки англійського військово-повітряного флоту.
Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.
На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум’яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.
Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.
— Хелло! — неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.
— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.
Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.
Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.
Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.
— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.
Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.
Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.
— Донт андестенд! [1] — сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.
І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп’ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.
Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.
Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб’ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…
Отже, перша думка відпадала.
Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.
Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.
— Уіф ю! Тугевер! [2] — неодноразово чулося в його мові.