Боцман з Тумана
Шрифт:
— Тоді ставайте на вахту.
Кульбін узяв автомат, підхопив плащ-палатку. Медведєв залишився сам.
Він пройшовся по кубрику туди й назад. Боляче, тривожно завмирало серце, хотілося щось робити, не відкладаючи, зараз же…
До кубрика зайшов Агєєв.
— Товаришу командир, дівчина за скелею, мабуть, новий костюм приміряє. Англієць з Фроловим.
— Гаразд. Відпочивайте.
Агєєв ліг, натягнув на себе плащ-палатку. Медведєв ходив по кубрику. Поглянув на Агєєва, який спав, повернувши до стінки бронзове обличчя. Агєєв дихав глибоко і рівно.
— Молодець боцман! — не міг стримати вигуку Медведєв.
Боцман ворухнувся, розплющив очі — наче й не спав, запитально дивився на Медведєва.
— Нічого, старшина, спіть… Боцман знову заплющив очі.
До кубрика зайшли Фролов і О’Греді. Сигнальник, як завжди поривчастий, швидкий, вніс з собою знадвору свіжість, запах океану і вітру.
— Відбарабанив вахточку… Дозвольте сісти, товаришу командир? — Ледь розпізнаваний у напівтемряві, сів на койку, витягнув з-за вуха сигарету. — Тепер і закурити не завадить. Мене містер О’Греді почастував ще на вахті. А я йому кажу: «На вахті курити не можна, а після вахти — з дорогою душею…» Закуримо, містер?
Він узяв сигарету в зуби, потягнувся за сірниками. О’Греді нахилився, несподівано відібрав сигарету.
— Та ви що! — підскочив Фролов. Льотчик поклав сигарету в кишеню. — У нас так з людьми не поводяться, містер!
— Каушен! Нот лайт! [10] — сказав льотчик роздільно. Усміхаючись, підняв товстий палець.
Медведєв з докором поглянув на Фролова.
— Капітан О’Греді цілком правий. Уже вечір, не повинно бути ніяких спалахів. Завжди у вас якісь непорозуміння з сірниками, Фролов!
— Але ж міг по-іншому попередити. А не виривати просто з рота. Він не в себе дома, йому тут лакеїв немає…
— Гаразд, я йому скажу. — Медведєв не міг стримати усмішки: так відверто проявилась образа Фролова. — Повечеряйте і лягайте спати. Закутайтеся тепліше, вам доведеться надворі під скелею лягти поки що… Тут нам треба жінку покласти, англійця… І, бачите, боцман відпочиває…
Але англієць не захотів спати в кубрику. Пояснив, що одягнений досить тепло, може лягти зовні, не хоче завдавати клопоту хазяям приміщення… Умовляння не допомогли… Медведєв дав йому свою плащ-палатку…
О’Греді вийшов. Медведєв через хвилину виглянув назовні. Льотчик влаштовувався під скелею, збоку від входу. Загортаючись у плащ-палатку, дружньо кивнув Медведєву. Затих на камінні…
— Боцмане! — тихо покликав Медведєв. Агєєв трохи підвівся.
— Вам свіжим повітрям не хочеться подихати? Гість наш надворі ліг. Складіть йому компанію.
Агєєв вийшов, підхопивши ватник.
Так швидко впала темна осіння ніч, що важко вже було розглядіти Марусю, схожу в новому матроському костюмі на стрункого юнгу.
— Лягайте на койку, — м’яко сказав Медведєв. — Там ковдра, укрийтеся.
Вона мовчки прослизнула до койки, загорнулася в ковдру.
Медведєв сидів біля передавача. В приміщенні було зовсім темно, тільки тьмяним прямокутником виднівся надвірний вихід, ледве вимальовувалося віконце вгорі. Надворі свистів вітер.
Жінка спала неспокійно, підводилася, простогнала кілька разів. Раз у раз Медведєв поглядав на світний циферблат ручного годинника… Як повільно лине час… Думки про Настю, про Альошу, спогади, мрії про майбутнє роїлися у нього в голові…
Опівночі підійшов до Агєєва, який лежав рядом з льотчиком біля скелі. Боцман встав беззвучно, пішов змінити Кульбіна. Кульбін зайшов до кубрика, притупуючи ногами.
— Холодно, Василю Степановичу?
— Та воно не холодно, тільки вітром продуває наскрізь.
— Добре. Значить, завтра туману не буде… Вахта спокійно пройшла?
— Вахта нормальна, товаришу командир,
— Лягайте, грійтеся. Коли треба буде, я вас розбуджу…
Кульбін ліг рядом з Фроловим, стримуючи судорожне позіхання. Знову Медведєв сидів біля рації, дивився у темряву широко розплющеними очима… Інколи виглядав назовні, бачив невиразний силует О’Греді, що, як і раніше, спав.
Вже перед світанком розбудив Кульбіна. Спершу хотів підняти Фролова, але сигнальник спав як убитий. Кульбін проснувся без великих зусиль.
— Посидьте, Василю Степановичу, біля рації. Я зараз сюди боцмана пришлю.
Він вийшов надвір. Вітер шарудів по камінню, знизу долітав глухий гул океану. Площадка похило спускалася вниз, до виходу в ущелину.
— Приставити ногу, — почувся з темряви голос Агєєва. І через мить: — Підходьте, товаришу командир.
Медведєв не бачив боцмана, хоч як вдивлявся в темряву.
— Ви хіба мене бачите, старшина? У такій темряві?
— Немає такої темряви, товаришу командир, в якій нічого б не було видно. До того ж у вас небо за спиною, ваш силует виразно бачу.
— Ніяких подій на вахті?
— Все нормально. Одного разу ніби хтось підійшов з боку кубрика, я окликнув — мовчок. Може, вітер… Він по камінню так і скаче.
— Спати дуже хочете, старшина?
— Та не особливо… Якось тривожно на душі, товаришу командир.
— Тоді нехай Кульбін ще поспить. Посидьте біля рації. Йому завтра роботи багато, хай відпочине гарненько.
— Єсть, — відповів ідучи боцман.
Старший лейтенант прихилився до шершавого вологого граніту, поправив на шиї ремінь автомата. Зубчастий гребінь обриву почав вимальовуватися ясніше, небо з темносинього ставало сірим. Чіткіше вирізнялися довгі смуги чорних хмар… Вітер шарудів по камінню. Затих був зовсім. Потім почав дути сильніше, пронизуючи до кісток.
Уже зовсім розвиднілося, небо наливалося рожевим і зеленим, коли з-за скелі показався Фролов, застібаючи на ходу ватник, поправляючи підшоломник. Виструнчився, не доходячи двох кроків.