Боцман з Тумана
Шрифт:
— Дозвольте прийняти вахту, товаришу командир?
— Як виспались?
— Сон і випивка, товаришу командир, така справа: їх завжди невистачає. Але кілька снів передивитися встиг.
— Вмийтеся, перекусіть і змінюйте мене. Фролов став біля струмочка на коліна, вмився, утерся рушником, витягнутим з кишені.
— Їсти не хочеться, товаришу командир, а от мені б перекурити перед вахтою. Сон відігнати остаточно.
— Як льотчик?
— Прокинувся тільки що, очі протирає і вже свій портсигар між пальцями крутить. Поздоровався, наче винний…
— Гаразд, ідіть покуріть. І Кульбіну скажіть, щоб у боцмана вахту в кубрику прийняв.
— Ми в одну мить.
Майже бігом Фролов зник за скелею.
Тепер, коли ранкова роса блищала на скелях і клапті синюватого туману нерішуче гойдалися у кам’яних складках і все яскравіше розгорявся горизонт, Медведєву нестерпно захотілося спати. Під повіками неначе був насипаний пісок, автомат здавався незвичайно важким.
Насилу дочекався Фролова, передав йому вахту, пішов до кубрика. Льотчик, рожевощокий, — видно, чудово виспався, — по-дружньому кивнув йому, докурюючи сигарету. Жінка сиділа на камені збоку. Вона здавалася тоншою, стрункішою у своєму наспіх зметаному матроському одязі. Її волосся було розпущене. Відкинула його назад, нерухомо дивилася вдалину…
Медведєв ледве добрався до койки. Здалося, заснув, почав падати у глибоку блаженну темряву, ще не встигши покласти голову на подушку…
Прокинувся від чиїхось настирливих дотиків. Над ним стояв Агєєв.
— Час вставати, старшина?
— Та вставати не час, ви тільки хвилин десять тому, як очі заплющили. Вийдімо, товаришу командир.
Із здивуванням Медведєв побачив: боцман тримає в руках сіруватобілий згорток. Вийшли назовні. Агєєв одвів Медведєва майже до самого гребеня. Розгорнув білий халат.
— Цей халат, товаришу командир, що наша гостя носила, був у розколину, що за обривом, одним кінцем засунутий. На вітрі, як прапор, майорів. Мені його наш містер показав. Я, перед тим як лягати, в обхід по камінню пішов. Боцманська звичка — палубу оглядати. Чи все в порядку. Раптом він мене доганяє, показує на скелю. А звідти немов чайка крилом махає. Глянув через борт — цей халат розвивається. Добре ще — недавно світати почало, може, нас запеленгувати не встигли.
— Хто ж це зробив? — У Медведєва перехопило дух.
— Думаю, не англієць. Навіщо б йому самому себе виказувати.
— А де ця жінка?
— Сидить біля кубрика хоч би тобі що. Медведєв глянув. Жінка задумливо сиділа на камені.
Льотчика не було видно. Але ось він вийшов з кубрика, неквапливо пішов за скелю, туди, де стояв на вахті Фролов.
— Марусю! — покликав боцман.
Жінка схопилася з каменя. Пішла до них метушливим, непевним кроком.
— Може, і його покликати, товаришу командир?
— Не поспішай, боцмане, спершу поговоримо з нею. Льотчик зник за скелею. Маруся підійшла і зупинилася, дивлячись боязко і запитливо.
Розділ дванадцятий
КОЛИ ЗАМОВК ПЕРЕДАВАЧ
Маруся мовчала, дивлячись на халат в руках боцмана. Він, здавалося, притягав її погляд, як магніт. Тільки мигцем подивилася в обличчя Агєєва, Медведєва і знову невідривно дивилася на біле лахміття.
— Де ви залишили вчора ваш халат? — тихо спитав Медведєв.
— Я не пам’ятаю точно, — уривчасто сказала Маруся. — Я віднесла його подалі, сховала між камінням. Не могла я більше дивитися на нього. Я зробила неправильно? — Вона підвела і зараз же опустила очі.
— Ваш халат був повішений за скелями як прапор! — голос Медведєва дзвенів, мов сталь. — Навіщо ви це зробили?
Тепер жінка дивилася йому в очі. Її риси були нерухомі. Тільки очі, широкі і ясні, жили на мертвотноблідому обличчі.
— Хто ви така? — говорив далі Медведєв. Лють охопила його. Безсонна ніч, приховане горе, страх за наслідки збільшували цю лють. — Хто ви така? Ви справді росіянка?
— Я росіянка, — пробелькотіла Маруся. Вона стиснула долоні, маленькі смагляві пальці з обламаними нігтями побіліли. — Я не розумію… Я його згорнула в жмуточок, у щільний жмуточок, засунула глибоко в тріщину… — Її губи затряслися, але очі залишалися сухими.
— Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? — спитав Медведєв.
— Виказати вас німцям? — повторила вона, наче не вірячи власним вухам. — Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?
Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.
Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…
Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.
— Що вони зробили з нами… — повторювала вона, ридаючи.
Холодний піт котився по обличчю Медведєва.
— Товаришу командир! — пролунав голос Агєєва.
Щось настільки незвичайне, зловісне було в цьому голосі, що оглянулася навіть Маруся. Медведєв кинувся до кубрика.
Кульбін сидів біля стола у дивній, неприродній позі, похиливши голову, однією рукою обхопивши передавач. По стриженій голові текла цівка крові. Агєєв підтримував радиста, низько схилившись.