Боцман з Тумана
Шрифт:
Грузовик мчав на вест. Сидячи на бензинових баках, тримаючись один за одного, єгері схвильовано обговорювали подію, яка тільки що сталася — полонення російського моряка.
Декілька разів були сказані слова: майор Еберс. Агєєв, який знав по-німецькому зо два десятки слів, зрозумів — мова йде про диверсанта, якого він застрілив. Так, значить, майора Еберса, знаменитого офіцера німецької розвідки, вдалося йому відправити на той світ! Але така туга, такий сором, що дався до рук ворога!
Платформа злітала і нахилялася. Іноді полоненому, неначе під час спалахів у темряві, трохи відкривався клаптик ландшафту, що пролітав мимо.
На краю дороги мелькали стовпи лінії високої напруги — приземкуваті, наполовину обкладені купами каміння. З’явився несподівано моховитий курган сторожового дзота… Ажурні котушки колючого дроту тягнулися схилами, що прикривали дорогу.
І знову боцман бачив тільки брудні дошки платформи, бився головою об деренчливу перегородку, задихався від терпкого запаху бензину.
Чому не починалося те, чого чекав уже давно, про що мріяв як про можливий спосіб врятування? Чому не починалася висадка десанту? Та ось важкий гуркіт змішався з торохтінням грузовика. У небі з диявольським свистом пролетів снаряд. Приємнішим за наймелодійнішу музику здався боцманові цей свист. Глухий вибух прокотився по ущелинах. Знову пролунали свист і могутні постріли з моря.
— Наша, корабельна, б’є! — ледве не крикнув Агєєв. Він знав посвист цих голосистих гармат. Вірив: по звуку вгадає не тільки, наша чи ворожа батарея б’є, але навіть гармати якого корабля вступають у бій. «Громовий» б’є!» подумав тієї хвилини. І справді, есмінець «Громовий» перший почав розгром німецьких батарей…
Наче від здивування, грузовик уповільнив хід, потім знову помчав з шаленою швидкістю. Німці кричали, показували на море, підскакуючи на баках, що гриміли в машині.
Потім машина зупинилася. Ще виразніше чути було грім канонади. Били з кораблів. Відповідали берегові батареї.
Єгері стрибали через борти. Прозвучала команда. Єгері побігли кудись підтюпцем.
І вже бурою пеленою лягла ніч. Гул стрільби зростав у відливаючому багрянцем небі, а боцман лежав зв’язаний, всіма забутий, марно намагаючись розплутати вузли, які його стягували. Разів зо два єгер, залишений на варті, подивився на платформу. І знову ходив туди й назад біля машини…
Потім бокова стінка відкинулася. Два солдати з жерстянками едельвейсів на пом’ятих кепі схопили полоненого з двох боків, опустили на каміння. Агєєв лежав нерухомий, заплющивши очі, вирішивши не виявляти ніяких ознак життя.
— Це він убив майора Еберса, — сказав один голос, і чобіт ударив боцмана в бік. — Він знає про десант.
— Лікар його оживить, — відповів другий. — Поки що кинемо його у третій сектор.
— Там англієць.
— Нічого. Англієць уже здихає. Для допиту візьмемо всередину.
Підняли, пронесли декілька кроків, важко кинули знову на каміння.
Боцман розплющив очі
Темрява. Але це незакрите приміщення. Колюча сітка темніє недалеко від очей. Вона іскриться де-не-де, сухо потріскує, дерев’яні стовпи обмотані ізоляційною прокладкою. Огорожа під високою напругою, така, про яку розповідала Маруся!
Збоку пролунав стогін. Агєєв мовчав. Стогін повторився.
— Хто там? — ледве чутно запитав голос по-англійському. Це була справжня англійська мова. Чимось невловним відрізнялася від мови, якою розмовляють не британці, але Агєєв знав — це справжня англійська…
— Хто там? — повторив умираючий голос і після паузи: — Якщо врятуєтесь, товаришу, передайте нашим: я капітан О’Греді, з Дубліна. Я льотчик британського королівського флоту… Заблудився в тумані… Розбили голову, роздягли… Два дні стікаю кров’ю… Може, більше… Я капітан О’Греді…
Голос урвався, почулося невиразне бурмотіння. Агєєв лежав, прислухаючись. Так ось він, справжній капітан О’Греді, літаком якого скористався диверсант.
— Капітане! — окликнув він тихо.
Темрява мовчала. Як і раніше, лунав далекий гул канонади. І ось зовсім близько наполегливо зачастили кулемети, розірвалася граната, застрочили кулемети з протилежного боку…
Агєєв напружився, зігнувся всім тілом. Вузли трохи ослабли. Намацав грань гострого каменя, почав перетирати шкерт, що зв’язував руки. Разів зо два шкерт зривався, гострий край ковзав по пальцях, але Агєєв не відчував болю.
Це били наші кулемети!
Він перетирав вірьовки і вслухувався і вдивлявся в освітлювану тьмяними спалахами темряву. Щось змінилося навкруги. Щось сталося з дротом. Він перестав потріскувати, іскритися. А навколо пробігали вороги, падали, стріляли, бігли знову. Десь на схилі замигав швидко-швидко червоний вогник автомата.
Боцман перепиляв шкерт. Сів, розминаючи затерплі пальці. Розв’язати ноги було зовсім легко. Припав до землі — кулеметна черга, розриваючи дротяну огорожу, просвистіла над самою головою.
Він підповз до нерухомого тіла дублінця. Пальці його ковзнули по білизні, жорсткій від засохлої крові. Капітан О’Греді, справжній капітан О’Греді був мертвий, серце його не билося.
Великою діркою зяяв дріт, розтятий кулеметною чергою. Агєєв вийшов надвір. Так, в дроті не було більше електроструму…
Свистіли над головою кулі, летіли повільно самоцвіти трасуючих снарядів і вогняний пунктир кулеметних черг.
Боцман знову припав до каміння. Смерть літала над головою. Треба перехитрити її знову, проповзти туди, звідки — він визначив це за звуком — стріляли наші кулемети і автомати. Він швидко повз темним слизьким камінням.
— Хто йде? Полундра! — сказав попереду різкий голос.
— Свій! — крикнув Агєєв. — Я свій, Сергій Агєєв.
— Боцман?
Агєєв пізнав голос друга — розвідника сержанта Панкратова. Побачив його коренасту фігуру, розплатану на камінні біля ручного кулемета.
— Він самий, син свого батька! — Агєєв міцно потис руку сержанту.
— З ким це ви, Панкратов? — почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.
— Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!