Боцман з Тумана
Шрифт:
— Боцман? — Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. — Ви чому не на Чайчиному дзьобі?
— Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… — Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.
— Ага, — сказав Людов спокійно, — то ви, мабуть, без зброї? — Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.
— Так точно, без зброї…
— Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… — На мить Людов замовк. — Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.
— Струм вирубаний, товаришу капітан, — доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.
— Чудово, — сказав Людов, — тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!
Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?
Розділ чотирнадцятий
ДРУЖИНА ОФІЦЕРА
Коли Фролов з вершини Чайчиного дзьоба побачив наші кораблі, на одному з цих кораблів був капітан Людов із своїми бійцями. Але розвідники були не на есмінці. Вони юрмилися на палубах двох катерів-мисливців. Маленькі кораблі пливли мористіше, майже застопоривши хід. Обстріл берега не входив у їхнє завдання.
Між ними і береговими висотами рухалася грізна лінія есмінців, здіймаючи білосніжні буруни. Широкі військово-морські прапори і змійки вимпелів майоріли на їхніх щоглах. А над «Громовим», флагманським кораблем, — червоний прапор командуючого флотом: три білі зірочки біля червонозоряного поля. І на високому містку стояв сам віце-адмірал, не відриваючи яструбиних очей від чорних окулярів бінокля.
— Є позивні з Чайчиного дзьоба?
— Немає позивних, товаришу командуючий… Кораблі зближалися з берегом. Усе виразніше видно було зубчасті прямовисні скелі. Гудів вітер, бився об брезент вітровідводів, розмірено вібрував турбінами корабель.
Комендори, націливши на берег довгоствольні гармати, теж вдивлялися у мовчазні скелі. Сигнальники, обпершись об холодні поручні, не відривали біноклів од очей.
— Є позивні коректувальної групи?
— Немає, товаришу командуючий…
Уже ясно було видно Чайчин дзьоб: роздвоєна вершина здіймалася до блідого неба. Димова нитка ракети злетіла над нею, спалахнув у небі червоний димок.
— Ракету, — наказав віце-адмірал.
З містка «Громового» звилася ракета.
— Бачу людину на Чайчиному дзьобі! — схвильовано крикнув сигнальник. — Пише нашим семафорним кодом: «Готовий розпочати коректування».
Офіцери дивилися. Малесенька фігура на обриві величезної скелі невпинно махала прапорцями.
— Давайте відповідь, — наказав адмірал: — «Починаю обстріл берега».
Розгорнувши сигнальні прапорці, писав відповідь сигнальник «Громового».
І перший громовий гуркіт почувся з моря, перші снаряди розірвалися біля таємних берегових батарей…
— Помітили нас! — крикнув захоплено Фролов. — Прийняли семафор, товаришу командир!
Медведєв схилився над картою берега, розстеленою на камінні. Дивився, як змінювали стрій кораблі, як перші бліді спалахи рвонулися від їхніх бортів, перші снаряди прорізали повітря.
— Об’єкт номер перший — перенести вогонь на півкабельтова праворуч… Об’єкт номер два — недоліт… Об’єкт номер три — накритий… — диктував Медведєв, і прапорці блискавично літали в руках Фролова.
І ось рявкнув берег — з-під маскувальних щитів, з-під каміння, з навколишніх висот заговорили ворожі батареї, і перші кулі чиркнули по граніту Чайчиного дзьоба. Кулеметна черга вдарила об каміння…
— Товаришу командир, — Фролов гукав, не припиняючи сигналізації. — якщо підстрелять мене, як би мені вниз не впасти!.. Погано буде…
— Я тебе втримаю! — крикнув Медведєв. — А ти не стій на одному місці. Дав коректування — і ховайся… І перебігай на другий кінець…
Він сам витягнувся над камінням, не берігся від куль. Це був бій — стихія військового моряка! Те почуття, яке захоплювало цілком, витісняло всі сторонні думки.
— Дають шквал вогню! — кричав старший лейтенант крізь вітер і гуркіт гармат. — Пряме влучання в першу батарею… Ану, перенесемо вогонь глибше…
Знову засвистіла кулеметна черга над самими їхніми головами.
— Перейди на той бік площадки, там тебе не дістане! Фролов безстрашно стояв над обривом. І незрозуміло було, чи вітер ріже обличчя, чи кулі свистять біля самих вух. Раптом спіткнувся, взяв прапорці в одну руку, провів пальцями по обличчю.
— Поранений, Фролов? — кинувся до нього Медведєв.
— Нічого, куля погладила по щоці…
Всі скелі палали вогнем, клубочилися димовими хвилями. Водяні чорні сплески злітали навколо маневруючих кораблів. Вечоріло; димове, тьмяне світло стояло в небі. І безупинно сигналив ще чітко видимий з кораблів і з берега Фролов.
Та ось він схопився за груди, ступив до обриву. Прапорець упав на каміння. Медведєв скочив на ноги, підхопив важко обвислого моряка.
— Поранений, брат? Куди?
— Вгадали, дияволи… Неначе в плече, осколком… Рука заніміла, не можу сигналити…
Навколо свистіли траси куль, на камінні розривалися міни. Фролов зблід, голова схилилася на каміння. Набрякав кров’ю тільник під бушлатом.
Медведєв пригадав: «Маруся!» Кинувся до виходу з ущелини.
Маруся стояла, прихилившись до скелі, опустивши автомат. Мовчки дивилася на Медведєва.