Боцман з Тумана
Шрифт:
— Фролов поранений, — крикнув Медведєв. — Вам тут більше стояти не треба… Допоможіть йому… Ідіть у кубрик. Я його принесу туди…
Кинувся назад. Маруся бігла слідом: бліда, тримаючи в руках непотрібний тепер автомат.
— Ідіть у кубрик, — повторив Медведєв. — Бачите, тут стріляють. Почекайте там…
Фролов намагався трохи піднятися на лікті.
— Ех, прикро — сигналити більше не можу…
— Нічого, ти вже своє зробив… Тепер вони самі можуть бій вести. Засікли всі точки…
Знову поблизу розірвалася міна. Медведєв припав до каміння. Оглянувся: Маруся стояла на колінах рядом з Фроловим.
— Ідіть, тут вас підстрелять, — повторив Медведєв. Вона ніби не чула… Її густе волосся розсипалося на плечах, обличчя тонуло в напівтемряві. Вона витягла із піхов фінку Фролова, розрізала тільник, розірвала білий індивідуальний пакет.
— Це нічого, — вона стирала ватою кров, — у нього плече прострілене, м’якоть… Зараз зупиню кров… Так… Так… Треба його в землянку віднести…
Медведєв підхопив пораненого. Під скрегіт і цямкання мін проніс у кубрик, поклав на койку: тут, під захистом козирка скелі, — безпечно.
Витер з обличчя піт, поглянув на долоню — вона була в гарячій, липкій крові.
— Ось закінчите з Фроловим, і я до вас записуюся на прийом! — бадьоро сказав він через плече. І тільки тепер помітив: Марусі немає в кубрику.
Вибіг надвір. На камінні темніло розплатане тіло.
— Ви поранені?
Вона ледве ворухнулася. Лежала долілиць, фланелівка на спині була розідрана, кров капала на каміння.
— Так, трохи, в спину… Це нічого, це добре, мені не боляче. Тільки важко дихати… — Замовкла, ледве чутно заговорила знову: — Дуже я втомилася від того життя… Ваша дружина… Настя… була права — краще смерть…
— Моя дружина? — Медведєв близько нахилився до неї, не відчував, не чув свистіння осколків навколо.
— Так, — шепотіла Маруся. — Не побачите більше її… Вона померла героєм… Коли нас примушували працювати тут, у горах, вона відмовилася з трьома іншими жінками. Вона не хотіла будувати цей завод… Кинулася на есесівця, схопила його за горло… Її застрелили… Вона померла як герой… Ми боялися так вмерти…
Її шепіт став зовсім невиразним, затих. Медведєв стиснув її тонкі пальці. Маленька рука впала на каміння…
— Насте, — сказав Медведєв, — Насте…
Нічого не усвідомлюючи, наче уві сні, підійшов він до краю обриву. Те, що побачив, примусило його опам’ятатися.
Уже настала ніч, але весь берег був осяяний зеленуватим тремтливим світлом. Кораблі били освітлювальними снарядами. Низький жовтуватобагровий дим стелився над скелями, то там, то тут спалахувало буре полум’я — злітали у повітря боєприпаси батарей. А вдалині, як і раніше, пінили воду кораблі, освітлені блискавками залпів…
Прямий, високий стояв Медведєв на краю висоти, не маючи сил відірвати очей від цього видовища. Потім повернувся в кубрик.
Назустріч блиснув гарячий погляд пораненого. Старший лейтенант сів на край койки.
— Як справи, товаришу командир?
— Лежи, брат, лежи… Добрі справи… весь берег наші рознесли — чуєш?
— Значить, сім’ю вашу визволимо скоро?
— Мовчи, — швидко сказав Медведєв. — Тобі не можна говорити. Краще подумаємо, як тебе тепер на берег доставити. Тут служба наша закінчилася…
Саме в цей час катери з розвідниками капітана Людова разом лягли курсом на берег. Вони не брали участі в бою. Два маленькі кораблі ліниво погойдувалися на високих хвилях. Але тепер настав їхній час.
Був відплив — тихше билися біля скель океанські хвилі. Два «мисливці» влетіли у маленьку затоку, підійшли до скель, перекинули сходні на оголене мокре каміння. Сходні піднімалися і опускалися і розгойдувалися у темряві, але один за одним люди в плащ-палатках збігали на берег. Несли ручні кулемети, боєприпаси, великі ножиці-гострозубці.
Найпершою збігла з катера, посковзнулася на гладенькому камінні, але спритно втрималася на ногах невисока людина, теж закутана в плащ-палатку. З-під капюшона блиснули круглі окуляри.
— Обережно, товаришу капітан, — сказав кремезний розвідник, шанобливо підтримуючи Людова під лікоть. — Якщо ця штука об каміння ахне, залишиться від нас мокре місце.
Вона не вибухне, — спокійно відповів Людов. Під плащ-палаткою він ніс невеликий, але дуже важкий предмет. — Ця бомба розумна. Вона мовчатиме, поки ми їй не накажемо.
Уже всі розвідники вибралися на скелі. Катери відчалили від берега. Поки що висадка йшла добре, — їх не помітили, берегові батареї весь час вели бій з есмінцями.
Про все домовилися заздалегідь. Розвідники розділилися на два загони.
— Старшина, — сказав Людов, — насамперед пробираєтеся на електростанцію, вирубуєте струм. Берете «язика», дізнаєтесь, де знаходяться діти. В бій не вступайте, бій будемо вести ми, відвернемо на себе всю увагу охорони.
Загін старшини другої статті Суслова пішов у темряву. Розвідники видиралися на скелі. Над головами, креслячи високі дуги, проносилися корабельні снаряди! Гуркіт вибухів, багрова заграва залишалися збоку і позаду. Попереду притаїлася темрява.
— Вер да? — крикнув із темряви зляканий голос.
Розвідники мовчали, один безшумно поповз уперед.
— Вер… — голосніше почав вартовий і захлинувся.
Загін знову повз у темряву. Шипи дротяного загородження темніли над головами. Це був простий, не електрифікований дріт…
Несподівано застрочив з темряви кулемет. Стріляв квапливо, Гарячково, кулі брязкали по камінню. У відповідь застрочили кулемети розвідників. З обох боків, мов різноколірний пунктир, летіли трасуючі кулі. Все більше й більше кулеметів вступали в бій з обох боків…