Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Воннегут Курт

Напис був такий:

«Хай цей нужник залишиться такий чистий, який він був до ваших відвідин!»

Біллі заглянув до нужника. Зойки чулися звідти. Там було повно американців зі спущеними штаньми. Завдяки урочистому бенкету їхні животи перетворилися на вулкани. Відра були повні, деякі лежали перекинуті.

Найближчий до Біллі американець зойкав, що з нього вийшли геть усі нутрощі, крім мозку. За хвильку американець додав:

— О, і він уже пішов.— Американець мав на увазі свій мозок.

То був я. Так, саме я, автор цієї книжки.

Саме таким Біллі уявив собі пекло і непевною ходою рушив геть. Проминув трьох

англійців, що звіддалік споглядали цю екскрементальну оргію. Вони бридливо застигли на місці.

— Застебни ширінку як слід,— сказав один із них Біллі.

Біллі застебнув. Ненароком він втрапив у двері барака для хворих. Він увійшов у ці двері й знову опинився у своєму медовому місяці на мисі Енн, на дорозі від туалету до ліжка, де лежала його дружина.

— Я знудьгувалася за тобою,— пожалілася Валенсія.

— А я за тобою,— відповів Біллі.

Біллі й Валенсія поснули, притулившись одне до одного, як ложки в коробці, і Біллі перенісся в часі назад, до того поїзда, в якому 1944 року він повертався з маневрів у Південній Кароліні на похорон батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни. І тоді ще ходили паровози.

Біллі треба було робити багато пересадок. Всі поїзди ледь повзли. У вагонах смерділо вугільним димом, пайковим тютюном і пайковим алкоголем, а також газами людей, що харчуються військовими продуктами. Сидіння були оббиті такою шорсткою тканиною, що Біллі ніяк не міг заснути. Міцний сон зморив його тільки тоді, коли до Іліума лишилося три години дороги. Розкинувши ноги, він спав у людному проході до вагона-ресторану.

В Іліумі його розбудив кондуктор. Біллі, похитуючись, вискочив із вагона зі своїм речовим мішком і став на платформі поруч з кондуктором, силкуючись прочуматися.

— Добре спалося, га? — запитав його кондуктор.

— Еге ж,— відповів Біллі.

— Ну й прутня ти маєш, хлопче,— сказав кондуктор.

О третій годині морфієвої ночі Біллі два здоровані англійці принесли до барака хворих ще одного пацієнта. То був недоросток. Звали його Поль Лаззаро, ряболикий викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс. Його заскочили, коли він цупив сигарети з-під подушки в одного з англійців. Англієць спросоння зламав йому праву руку й до безпам’яті відлупцював.

Це був якраз один із тих англійців, що зараз принесли Поля Лаззаро. В нього була вогнисто-руда чуприна і не було брів. У «Попелюшці» він грав роль доброї феї. Тепер однією рукою він підтримував свою половину Лаззаро, а другою причинив за собою двері.

— Легенький, як курча,— сказав він.

За ноги Лаззаро тримав полковник, той самий, що дав Біллі заспокійливий укол.

«Добра фея» був водночас і злий, і зніяковілий.

— Якби знаття, що з нього таке курча, я б його легше лупив.

— Умгу.

«Добра фея» не приховував своєї відрази до американців.

— Слабаки, смердять і пхикають з жалю до себе. Банда брудних, злодійкуватих шмаркачів. Гірші, ніж ці росіяни.

— Справді, погань вони,— погодився полковник.

В цю мить увійшов німецький майор. Англійці були йому за близьких друзів. Він відвідував їх мало не щодня, грав з ними в різні ігри, розповідав їм про історію Німеччини, грав у них на піаніно, навчав розмовляти по-німецьки. Він часто казав їм, що якби не їхнє цивілізоване товариство, він би був збожеволів. Англійська мова його була бездоганна.

Він вибачився, що англійці мусять терпіти присутність американських

солдатів. Він обіцяв, що ці незручності лише на кілька днів, бо американців невдовзі відправлять у Дрезден як дармову робочу силу. З собою він прихопив монографію, опубліковану німецькою Спілкою в'язничних працівників. То було дослідження про поведінку в Німеччині американських полонених. Написав його колишній американець, що доскочив високого становища в німецькому міністерстві пропаганди. Звати його Говард В. Кемпбел молодший. Згодом, коли його мали судити як військового злочинця, він повісився.

Бува й таке.

Поки англійський полковник вправляв зламану руку Лаззаро й готував гіпс, німецький майор переклав уголос уривки з дослідження Говарда В. Кемпбела молодшого. Кемпбел колись був досить відомим драматургом. Його праця починалася словами:

«Америка — найбагатша країна на землі, але народ її переважно бідний, і цим бідним американцям прищеплюють ненависть до самих себе. Американський гуморист Кін Габард каже: «Бути бідним — не ганьба, але недалеко від того». І справді: дарма що Америка — країна убогих, для американця бути убогим означає бути злочинцем. Традиції будь-якого іншого народу знають людей бідних, але надзвичайно мудрих і достойних, через що вони варті більшої пошани, ніж хтось можновладний і багатий. Серед американських бідняків таких легенд не існує. Американські бідняки самі глузують із себе і славословлять багатих. Навіть у найзанедбанішій кав’яренці, власник якої сам бідний, не дивина побачити написане на стіні жорстоке запитання: «Якщо ти такий розумний, то чому не багатий?» І ще там буде американський прапор завбільшки з дитячу долоньку, приклеєний до палички від льодяника і встромлений у касовий апарат».

Дехто твердив, що автор цього дослідження, родом зі Скенектаді, штат Нью-Йорк, мав найкращий показник інтелекту порівняно з рештою військових злочинців, засуджених до шибениці. Бува й таке.

«Американці, як і інші люди на світі, вірять у безліч явних вигадок,— говорилося далі в дослідженні,— Найшкідливішою брехнею є та, ніби кожному американцеві легко доробитися грошей. Вони не згодні, що гроші дістаються з великими труднощами, і той, хто їх не має, тільки ганьбить самого себе. Такий самоосуд становив неоціненну знахідку для багатіїв і можновладців, які могли завдяки цьому менше допомагати бідноті,— як у суспільному, так і в приватному плані,— ніж будь-який інший панівний клас, скажімо, від часів Наполеона.

Багато чого дала Америка світові, та найразючішим і безприкладним явищем є маса бідняків, позбавлених почуття власної гідності. Вони не люблять один одного, бо не люблять самі себе. Якщо це зрозуміти, то неприємна поведінка американських солдатів у німецьких таборах перестає бути загадковою».

Далі Говард В. Кемпбел молодший зупиняється на уніформі американських рядових у другій світовій війні.

«Будь-яка інша армія в історії, багата чи бідна, намагалася так одягнути навіть найостанніших своїх солдатів, щоб вони у власних очах і в очах інших мали вигляд досвідчених знавців, коли йшлося про пиятику, злягання, грабунок чи наглу смерть. І тільки американська армія посилає своїх рядових на битву і смерть у чомусь схожому до ділового костюма виразно з чужого плеча, у чомусь такому, що скидається на продезинфікований, але невипрасуваний дарунок якогось доброчинця, що, затуливши носа, роздає п’яницям одежу в міських нетрищах.