Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Коли гарно вбраний офіцер звертається до такого абияк вирядженого опудала, він шпетить його, як і повинен шпетити офіцер у кожній армії. Але свою зневагу цей офіцер не виявляє, як то в інших арміях, почасти «про людське око». Це в нього щира ненависть до бідняків, які за свою вбогість не можуть нікого винуватити, окрім самих себе.
Представника тюремної адміністрації, який уперше мав діло з полоненими американськими солдатами, відразу застерігали: не сподівайтесь братньої любові навіть між братами. Окремих індивідів ніщо
Ксмпбел розповідав, що німці винесли зі свого спілкування з американськими полоненими-солдатами. Як твердив Кемпбел, американців усі визнавали за найбільших скигліїв, за найменш здатних на братерські почуття й найбрудніших серед інших полонених. Вони були неспроможні на який-небудь спільний виступ у власних інтересах. Старших, обраних з їх числа, вони зневажали, не хотіли ні підкоритися їм, ні слухати їх,— мовляв, ті нічим не кращі од них, і нічого йому гнути кирпу.
І так далі. Біллі Пілігрим заснув і прокинувся вдівцем у своєму порожньому домі в Іліумі. Його дочка Барбара вичитувала йому за те, що він пише до газет такі безглузді листи.
— Ти чув, що я тобі сказала? — допитувалась Барбара.
Був знову 1968 рік.
— Звичайно,— відповідав Біллі крізь дрімоту.
— Якщо ти будеш поводитись, як дитина, нам, певно, доведеться й ставитись до тебе, як до дитини.
— Насправді станеться щось інше,— впевнено сказав Біллі.
— Це ми побачимо, що станеться.—Огрядна Барбара заклала руки під пахви.—Тут страшенно холодно. Опалення, може, не працює?
— Опалення?
— Пічка. Та штука в підвалі, що нагріває повітря в батареях. Щось вона наче не працює.
— Може, й ні.
— А тобі хіба не холодно?
— Не помічав.
— О боже, ти й справді дитина. Якщо ми залишимо тебе тут самого, ти задубієш і помреш з голоду.
І так далі. її це дуже збуджувало — в ім’я любові позбавляти його людської гідності.
Барбара викликала майстра і примусила Біллі лягти в ліжко, взявши в нього обіцянку лежати під електроукри- валом, поки не полагодять опалення. Вона поставила регулятор на найвищу температуру, і незабаром у ліжку в Біллі зробилося гаряче, що хоч хліб печи.
Коли Барбара вийшла, хряснувши за собою дверима, Біллі перенісся в часі в зоопарк на Тральфамадорі. З Землі йому щойно доставили подругу до пари. То була Монтана Уайлдгек, кінозірка.
Монтана була під дією снотворного. Тральфамадорці в газових масках внесли її всередину, поклали на жовту канапу Біллі і вийшли через люк. Величезна юрба глядачів була в захопленні. Всі рекорди відвідування зоопарку були побиті. Кожному тральфамадорцеві кортіло побачити, які подружки у землян.
Монтана, звичайно, була гола, і Біллі теж. До речі, прутень у нього був дай боже. Ніколи не вгадаєш, коли й що стане в пригоді.
Повіки в Монтани затремтіли. Вії вона
— Де я? — запитала вона.
— Все гаразд,— лагідно відповів їй Біллі.— Будь ласка, не лякайтесь.
Під час подорожі з Землі Монтана була непритомна. Тральфамадорці не розмовляли з нею і не показувались їй. Останнє, що вона запам’ятала,— купальний басейн у Пальм-Спрінгсі, штат Каліфорнія, де вона засмагала на сонці. Монтана мала всього двадцять років. Шию її оповивав срібний ланцюжок, з якого звисав поміж грудьми медальйон у формі серця.
Підвівши голову, вона побачила навколо ковпака безліч тральфамадорців. Вони вітали її оплесками, швидко відкриваючи й закриваючи свої зелені ручки.
Монтана пронизливо заверещала.
Зелені ручки щільно закрилися, бо бачити жах, що охопив Монтану, таки не дуже приємно. Головний доглядач зоопарку наказав кранівникові, який стояв поруч, опустити над ковпаком темно-синє покривало, щоб утворити всередині подобу земної ночі. Справжня-бо ніч у зоопарку наставала всього на одну земну годину з кожних шістдесяти двох.
Біллі ввімкнув торшер. Світло падало тільки з одного джерела, рельєфно підкреслюючи барокково-грайливі форми тіла Монтани. Біллі це нагадало дивовижну архітектуру Дрездена перед бомбардуванням.
З часом Монтана полюбила Біллі Пілігрима і довірилась йому. Він не займав її, поки вона сама не натякнула, що хоче цього. Пробувши на Тральфамадорі годину, яка дорівнювала земному тижневі, вона сором’язливо спитала його, чи не хотів би він полежати з нею. Він виконав її прохання. Це було божественно.
Біллі перенісся у часі з цього розкішного ложа на своє ліжко в 1968 році. То було ліжко в його спальні в Іліумі, і електричне укривало працювало на повну потужність: Біллі сходив потом. Він невиразно пригадував, що це його дочка вклала його, наказавши лежати, поки полагодять опалення.
У двері постукали.
— Хто там? спитав Біллі.
— Це майстер.
— То й що?
— Вже працює. Гріє.
— Гаразд.
— Це миша перегризла дротинку в термостаті.
— От чорт.
Біллі потяг носом. Від його гарячого ліжка відгонило цвіллю. У ліжку під ним було мокро після сну про Монтану Уайлдгек.
Наступного після цього розкішного сну дня Біллі вирішив повернутись до своєї контори в торговельному центрі.
Робота йшла, як звичайно, повним ходом: його помічники справлялися чудово. Прихід Біллі був для них несподіванкою, бо від його дочки вони чули, що він навряд чи ще практикуватиме.
Але Біллі хутко пройшов у свій кабінет і наказав запросити першого пацівнта. Ним виявився дванадцятирічний хлопчина з матір'ю вдовою. Вони були приїжджі, новенькі у місті. Біллі розпитав їх дещо і довідався, що хлопців батько загинув у В'єтнамі — під час славнозвісної п'ятиденної битви за висоту 875 біля Дакто. Бува й таке.