Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Перевіряючи зір хлопця, Біллі ні сіло ні впало став оповідати йому про свої пригоди на Тральфамадорі й запевнив сироту, що його батько й далі живе у певних моментах, свідком яких хлопець ще не раз буде в майбутньому.
— Втішно це знати, правда? — сказав Біллі.
Мати хлопця тихенько вийшла з кабінету й сказала реєстраторці, що Біллі, певно, схибнувся. Його відвезли додому. Дочка знову стала повторювати:
— Батьку, батьку, що ж нам з тобою робити?
6
Слухайте:
Біллі Пілігрим каже, ніби він опинився в Дрездені, Німеччина,
Біллі сів на ліжку. Він уявлення не мав, який зараз рік чи на якій він планеті. Та хай би як вона називалася, а на ній було холодно. Проте розбудив Біллі не холод. Якийсь тваринний магнетизм, ось що примушувало його тремтіти й викликало в ньому сверблячку. Всі м’язи страшенно боліли, немов після тяжкої муштри.
Цей тваринний магнетизм ішов звідкись із-поза нього. Якби Біллі довелося вгадувати джерело цього магнетизму, він сказав би, що на стіні позад нього головою вниз висить кажан.
Біллі пересунувся в кінець ліжка, перше ніж обернувся і глянув, що там таке. Він зовсім не хотів, щоб та звірюка скочила йому на лице, й видряпала очі, або відкусила його здорового носа. Тоді він обернувся. Джерело магнетизму й справді скидалося на кажана. Але це було пальто імпресаріо з хутряним коміром. Воно висіло на цвяху.
Біллі присунувся ближче до нього й, приглядаючись через плече, відчув, що магнетизм наростає. Потім він обернувся до пальта обличчям, став на ліжку навколішки й наважився доторкнутись до нього. Він силкувався з’ясувати, що ж саме породжує таке випромінювання.
Він знайшов два маленькі джерела, дві грудочки, зашиті в підкладці на відстані дюйма одна від одної. Перша формою нагадувала горошину, друга — мініатюрну підківку. Те випромінювання передало Біллі послання. У ньому говорилося, щоб він не дошукувався, що це за грудочки. Йому було дано пораду задовольнитися знанням того, що вони колись зроблять для нього чудо, якщо тільки він не наполягатиме, щоб вони розкрили перед ним свою природу. Біллі не заперечував. Він був вдячний. І радий.
Біллі задрімав і знову прокинувся в табірнім бараці для хворих. Сонце стояло високо. Знадвору чулися якісь голгофські звуки, і дужі чоловіки копали ями, щоб увіткнути щось дерев’яне у замерзлий грунт. Це англійці будували собі новий нужник. А старий вони залишили американцям, як і свій театр,— барак, в якому відбувався бенкет.
Через барак для хворих пройшло шестеро англійців, угинаючись під тягарем стола з накиданою на ньому купою матраців. Вони переносили це добро до жилих бараків, суміжних з лазаретом. За ними йшов ще один англієць, несучи свій матрац та мішень для стрільби.
Чоловік з мішенню і був тією «доброю феєю», що переламала руку малому Полеві Лаззаро. Він зупинився біля койки Лаззаро і спитав, як той себе почуває.
Лаззаро
— Невже?
— Ти припустився фатальної помилки,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто займе мене, краще хай зразу вбиває, інакше я його вб'ю.
«Добра фея» трохи знався на вбиванні. Він подарував Лаззаро скупу посмішку.
— Я ще встигну тебе вбити,— сказав він,— якщо ти переконаєш мене, що це варто зробити.
— Іди ти к бісовій мамі.
— А ти думаєш, я не ходив? — відповів «добра фея».
«Добра фея» вийшов, поблажливо і втішено всміхаючись. Коли двері за ним зачинилися, Лаззаро пообіцяв Біллі й бідолашному старому Едгарові Дербі, що він помститься і що помста — це розкіш.
— Це розкіш, що на світі іншої такої нема,— сказав Лаззаро.— Кожен, хто пробує поставити мене раком, потім гірко кається. А я регочу, аж живіт надриваю. Мені наплювать, чи то хлоп, чи то баба. Навіть коли б сам президент Штатів захотів би поставити мене раком, я б і йому дав раду. Побачили б ви, що я зробив раз одній собацюрі.
— Собацюрі? — перепитав Біллі.
— Сучий син укусив мене. Тож я взяв шматок м’яса, витяг пружину з годинника й порізав її на дрібненькі кусочки. І кожен заточив, що став гострий, як бритва. Потім позастромляв їх у м'ясо й пішов туди, де був той пес на цепу. Він знову хотів мене куснути. А я кажу йому: «Ходи сюди, собацю, нумо дружити. Чого нам ворогувати? Я не божевільний». Він і повірив мені.
— Таки повірив?
— Я кинув йому той шматок м’яса. Він одним духом і проглитнув його. А я почекав хвилин десять.— Очі Лаззаро закліпали.— І у нього з пащеки пішла кров. Він почав скавуліти й качатися по землі, ніби ото ножики шпигали його ззовні, а не зсередини. Тоді спробував викусити собі нутрощі. А я собі регочу та кажу йому: «Оце правильно. Вирви, голубе, собі кишки. Це я сиджу там у тебе всередині з цими ножиками».
Бува й таке.
— Коли хто спитає вас, що найприємніше на світі,— додав Лаззаро,— то ви так і кажіть: помста.
Між іншим, коли пізніше було знищено Дрезден, Лаззаро зовсім не зрадів. Він нічого не має проти німців, сказав він. І додав, що любить розраховуватись зі своїми ворогами по одному за раз. Він пишався, що ніколи не заподіяв шкоди безневинному.
— Ніхто не потерпить від Лаззаро без причини,— сказав він.
У розмову вступив бідолашний старий Едгар Дербі, шкільний учитель. Він спитав Лаззаро, чи не думає він і «добру фею» нагодувати м’ясом з пружинкою.
— Лайно,— сказав Лаззаро.
— Він оно який здоровило,— сказав Дербі, хоч і сам, звичайно, був добрим здоровилом.
— Розміри тут ні до чого.
— Ти застрелиш його, чи як?
— Його за мене застрелять,— відказав Лаззаро.— Вернеться він після війни додому. Герой, де ж пак. Дамочки так і липнутимуть до нього. Він влаштується, мине кілька років. А тоді одного дня до нього постукають. Він відчинить двері, а там незнайомець. І той незнайомець спитає, чи він буде такий-то. «Так, я». Тоді незнайомець скаже: «Мене прислав Поль Лаззаро». І вихопить револьвера, й пах йому по яйцях. Потім ще дасть йому хвилинку подумати, хто такий Поль Лаззаро і як йому житиметься без яєць. Тоді пальне йому в черево й піде геть.