Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті н безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі — таке лицедійство.
Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи.
Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.
Бува й таке.
Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки — одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.
На розі в першому ряді пішоходів стояв хірург, що цілий день робив операції. Хірург був цивільний, але мав військову поставу — він брав участь у двох світових війнах. Побачивши Біллі, він відчув себе ображеним, особливо, коли конвоїри сказали йому, що Біллі — американець. Йому здалося, що Біллі — гидкий кривляка, що Біллі добряче поморочився, поки оце так вирядився.
Хірург розмовляв по-англійському. Він звернувся до Біллі:
— Для вас, я бачу, війна — це щось украй кумедне.
Біллі непорозуміло глянув на нього, бо на мить забув, де він і як тут опинився. Він і не уявляв собі, що хтось може закинути йому блазнювання. Адже то доля так його вирядила — доля й благеньке бажання вижити.
— Ви хочете, щоб нам було смішно? — запитав хірург у Біллі.
Хірурга треба було якось заспокоїти. Біллі розгубився. Він хотів виявити своє дружнє ставлення, хотів чимось допомогти, але можливості його були обмежені. В пальцях він уже тримав ті дві речі з підкладки пальта. Біллі вирішив показати їх хірургові.
— Ви думали, нам буде приємно, коли з нас насміхатимуться? — вів далі хірург.— І ви горді тим, що отак репрезентуєте Америку?
Біллі витяг руку з муфти й тицьнув її хірургові під ніс. На долоні лежали діамант у два карати і половинка штучних щелеп. Ці осоружні щелепи були зроблені із срібла, перламутру й пластмаси. Біллі всміхнувся.
Процесія, накульгуючи, заточуючись і погойдуючись із боку на бік, дісталася до воріт дрезденської бойні й увійшла на подвір'я. Та різниця тепер не працювала, бо до того часу майже всю худобу в Німеччині встигли поїсти й виділити з себе люди, переважно військові. Бува й таке.
Американців провели до п'ятої числом будівлі на подвір'ї. То був одноповерховий бетонний блок з розсувними дверима в передній і задній стінах. Збудували його для свиней, що призначалися на заріз. Тепер він мав стати далекою від дому оселею для сотні полонених американців. Усередині в ньому були ліжка, дві пузаті пічки й кран. За ним був нужник, що складався з перекладини, під якою стояли відра.
Над дверима будівлі була велика цифра «п'ять». Перше ніж впустити американців усередину, один з конвоїрів, що знав англійську, сказав їм запам'ятати
7
Через двадцять п'ять років Біллі сів в Іліумі до спеціально замовленого літака. Він знав, що літак має розбитись, але нікому не обмовився про це, щоб не робити із себе посміховисько. Передбачалося, що літак доставить Біллі і ще двадцять вісім оптиків на конференцію у Монреаль.
Його дружина, Валенсія, лишилась в аеропорту, а тесть, Лайонел Мербл, сидів, прив'язавшись, у сусідньому кріслі.
Лайонел Мербл був машиною. Тральфамадорці, звичайно, кажуть, що машиною є кожна істота й рослина у Всесвіті. їм смішно, що так багато землян обурюється, коли їх хто-небудь назве машиною.
А на злітному полі машина на ім'я Валенсія Мербл Пілігрим їла шоколадну цукерку і махала на прощання рукою.
Літак піднявся в повітря без усяких пригод. Так складався цей момент. На борту літака був аматорський квартет, теж з оптиків. Вони називали себе «чобами», що означало «чотириокі байстрюки».
Коли літак був уже у повітрі, машина, що називалася тестем Біллі, попросила квартет заспівати його улюблену пісеньку. Вони знали, чого він хоче, і заспівали. Ось та пісенька:
Ой, сиджу я у в'язниці,
І болять мені сідниці —
Знала, стерво, де кусать!
Через ту брудну повію
Весь в лайні тепер по шию —
Трясця б її, таку мать!
Тесть Біллі аж задихався зі сміху і потім попросив квартет заспівати ще якусь із цих любих йому пісеньок польських емігрантів. Вони затягли пісеньку пенсільванських гірників, що починалася так:
В шахті робимо ми з Майком,
Живемо — не нарікаєм;
Щосуботи дають гроші,
Щонеділі ми гуляєм.
До речі, про людей з Польщі: Біллі днів за три після прибуття до Дрездена випадково бачив прилюдну страту одного поляка. На світанку Біллі разом з іншими полоненими йшов на роботу, коли перед входом на стадіон помітив шибеницю і невеликий гурт роззяв. Поляк той працював на фермі, і його повісили за інтимний зв'язок з німецькою жінкою.
Бува й таке.
Знаючи, що літак ось-ось розіб'ється, Біллі перенісся в часі назад, у 1944 рік. Він знову був у Люксембурзькому лісі з «трьома мушкетерами». Роланд Вірі трусив його й лупив головою об дерево. «Ви, хлопці, йдіть уже без мене»,— казав Біллі Пілігрим.
Аматорський квартет на борту літака саме співав «Не йди, Неллі, поки сонце засяє», коли літак врізався у вершину гори Шугарбуш, штат Вермонт. Загинули всі, крім Біллі й другого пілота. Бува й таке.
Першими на місце аварії дісталися молоді австрійці, інструктори зі знаменитої гірськолижної станції біля підніжжя гори. Переходячи від тіла до тіла, вони по-німецькому перемовлялися між собою. На них були чорні вітрові маски з прорізами для очей і з червоними помпонами. Вони скидалися на фантомів або на білих людей, що задля сміху вирядилися неграми.