Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
— Голубе — це американське небо,— казав Кемпбел.— Біле — це раса першопроходців, що освоїли континент, висушили болота, викорчували ліси, побудували дороги й мости. Червоне — це кров американських патріотів, так щедро пролита в минулому.
Кемпбелові слухачі куняли. Вони тяжко працювали на сиропній фабриці, потім на морозі довго йшли додому. Вони схудли, очі позападали. На шкірі почали з'являтися маленькі пухирці,— як і на губах, на горлі й у шлунках. Паточний сироп, який вони споживали на фабриці, містив лише деякі з вітамінів та мінералів, необхідні кожній людині.
Тепер Кемпбел обіцяв американцям їжу, біфштекс
— А коли росіян розіб’ємо,— вів він далі,— вас репатріюють через Швейцарію.
Відповіді не було.
— Рано чи пізно вам доведеться воювати з комуністами,— сказав Кемпбел.— То чом би не покінчити з ними вже зараз?
І тут виявилося, що Кемпбел таки діждеться відповіді. Бідолашний старий Дербі, приречений шкільний учитель, якому лишилося так мало жити, насилу звівся на ноги, готуючись до хвилини, що мала бути чи не найкращою в його житті. В цій книжці обмаль героїв і драматичних зіткнень, бо більшість персонажів слабосилі, безвольні іграшки в руках вищих сил. Одна з найголовніших особливостей війни у тому й полягає, що люди втрачають віру в героїчне. Але старий Дербі в цю мить був героєм.
Поза його була така, як у пияка, що готується до бійки. Він нахилив голову й зціпив кулаки, ніби чекаючи сигналу встряти в бійку. Тоді скинув голову й назвав Кемпбела змією, але відразу ж поправився, сказавши, що змія не винна в тому, що вона змія, тоді як Кемпбела ніщо не змушує бути нею, що він гірший, ніж змія чи пацюк, гірший навіть за кровожерну блощицю.
Кемпбел усміхнувся.
Дербі зворушливо заговорив про американську форму врядування, що гарантує всім свободу, справедливість, рівні можливості й чесну гру. Він сказав, що серед них не знайдеться жодного, хто б залюбки не віддав життя за ці ідеали.
Він говорив про братерство американського й російського народів, про те, що ці два народи знищать нацистську чуму, яка хоче заразити увесь світ.
У цю мить тужливо завили сирени.
Американці, їхня варта і Кемпбел знайшли сховок у лункому склепі для зберігання м’яса, видовбаному в суцільній скелі під різницею. Туди вели залізні сходи з залізними дверима вгорі й унизу.
У склепі на залізних гаках висіло кілька волячих, баранячих, свинячих і кінських туш. Бува й таке. Крім того, у склепі були ще тисячі порожніх гаків. Панував там природний холод, ніяких холодильних установок не було. Горіли свічки. Склеп був побілений і відгонив карболкою. Уздовж однієї стіни стояли лавки. Перше ніж сісти, американці позмітали з них пластівці вапна.
Говард В. Кемпбел молодший, як і вартові, лишився стояти. І розмовляв з ними бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав цією мовою чимало популярних п’єс та віршів і був одружений зі славетною німецькою актрисою Розі Норт. Тепер вона була мертва, її вбито під час концерту перед військовою частиною в Криму. Бува й таке.
Цього вечора нічого не сталося. Сто тридцять тисяч людей у Дрездені мали померти наступного вечора. Бува й таке. Біллі задрімав у склепі для м’яса. Він знову слово в слово, порух за порухом повторював ту саму суперечку з дочкою, якою почалася ця книжка.
— Батьку,— сказала вона.— Що нам з тобою робити? — І так далі,— Ти знаєш, кого б я хотіла вбити? — запитала вона.
— Кого ж?
— А цього
Кілгор Траут, звичайно, був і лишився письменником - фантастом. Біллі не тільки прочитав десятки книжок Траута, він ще й заприятелював із ним, наскільки взагалі будь-хто міг стати приятелем Траута, людини вельми похмурої.
Траут живе, винаймаючи собі підвал у Іліумі, милі за дві від гарненького білого будиночка Біллі. Він і сам до пуття не знає, скільки написав книжок — десь так сім з половиною десятків. Жодна з них не принесла йому грошей. На прожиття Траут заробляє тим, що служить у відділі розповсюдження «Іліум газет», де він старший над хлопчаками — носіями газет, залякуючи цих дітлахів, лестячи їм і обдурюючи їх.
Біллі познайомився з ним 1964 року. Він саме проїжджав у своєму «кадилаку» якимось іліумським провулком, коли це дорогу йому перегородили десятки хлопців із велосипедами. У них були збори. Промовляв якийсь бородань. Він і сам боявся, і залякував їх, і, як здавалося, непогано справлявся зі своїми обов’язками. Траутові тоді було шістдесят два роки. Він говорив дітлахам, що, слід, мовляв, жвавіше ворушитися, що треба кожному передплатникові накинути й цей смердючий недільний додаток. Він сказав, що хто за два місяці збере найбільше недільних передплатників, тому на тиждень дадуть безплатну путівку на цей самий смердючий «Мартас Віньярд»...
І так далі.
Один з хлопчаків-газетярів насправді була дівчинка. Вона вся загорілася ідеєю.
Параноїдне Траутове обличчя здалося Біллі напрочуд знайомим, він безліч разів бачив його на палітурках книжок. Але, несподівано зустрівши в провулку рідного міста, він ніяк не міг пригадати, звідки його знає. Біллі подумав, чи не бачив він часом цього придуркуватого пророка десь у Дрездені; на військовополоненого Траут таки скидався.
В цю мить піднесла руку дівчинка-газетярка.
— Містере Траут,— сказала вона.— А як я переможу, можна мені й сестру з собою взяти?
— А дзуськи! — відповів Кілгор Траут.— Ти думаєш, гроші на деревах ростуть?
Траут, до речі, написав був книжку про грошове дерево. За листя на ньому правили двадцятидоларові банкноти. Квітками були облігації державної позики, а плодами — діаманти. До дерева тягнулися люди, вони вбивали одне одного під стовбуром, цим самим чудово удобрюючи грунт.
Бува й таке.
Біллі Пілігрим зупинив машину й став чекати, поки скінчаться збори. Нарешті хлопці роз’їхалися, лишився тільки один хлопець, якого Траутові треба було укоськати. Цей хлопчина хотів кидати роботу, бо вона тяжка, забирає багато часу, а платня мала. Траутові це аж ніяк не підходило: якби хлопець і справді кинув роботу, йому довелося б самому розносити газети, поки знайде на його місце іншого.
— Хто ти такий? — глузливо звернувся Траут до хлопця.— Подумаєш, велике цабе!
Так, до речі, називалася ще одна Траутова книжка — «Велике Цабе». У ній розповідалося про одного робота, в якого погано пахло з рота, але потім він став загальним улюбленцем, коли вилікувався від цієї вади. Та найприкметніше в цьому романі, написаному 1932 року, було те, що в ньому передбачалося широке застосування драглистого бензину для спалювання людей.
Цю речовину скидали з літаків роботи — вони-бо не мали ні сумління, ні таких струмів, які дозволили б їм уявити, що від цього зазнають на землі люди.