Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Воннегут Курт

Головний Траутів робот з вигляду був як людина, він умів розмовляти, танцювати й так далі, і навіть гуляти з дівчатами. І ніхто не дорікав йому, що от він скидає на людей драглистий бензин. Йому не могли простити лише того, що у нього погано пахло з рота. Але коли він вилікувався від цього, люди прийняли його до свого товариства.

Траут даремно переконував хлопця не кидати роботи. Він згадав йому про всіх мільйонерів, які починали з рознощиків газет, але хлопець йому відповів:

— Хм, але, щоб мене чорти вхопили, коли вони вже через тиждень

не кидали цієї паскудної роботи?

І хлопець залишив Траутові біля ніг сумку з газетами, поклавши зверху зошит з адресами передплатників. Тепер Траут мусив рознести ці газети. А в нього не було машини, не було навіть велосипеда, і він страшенно боявся собак.

Десь загавкав здоровий пес.

Коли Траут понуро завдав сумку на плечі, до нього наблизився Біллі Пілігрим.

— Містер Траут?

— Прошу?

— Ви... містер Траут?

— Так.— Траут гадав, що Біллі прийшов скаржитись на погану доставку газет. Він не думав про себе, як про письменника, з тієї простої причини, що світ ні разу не дав йому нагоди так про себе подумати.

— Це ви... письменник? — запитав Біллі.

— Хто такий?

Біллі був певний, що помилився.

— Є такий письменник Кілгор Траут.

— Справді? — Траут був спантеличений.

— Ви ніколи не чули про нього?

Траут похитав головою.

— Ніхто, ніхто ніколи про нього не чув.

Біллі допоміг Траутові рознести газети, підвозячи його своїм «кадилаком» від будинку до будинку. Він узяв на себе основне — знаходив будинки, перевіряв за списком. Траут був сам не свій, бо ще ніколи досі не зустрічав людини, яка б зачитувалася його книжками, та ще й так захоплено, як Біллі.

Траут сказав йому, що він ніколи не бачив ні реклами на свої книжки, ні рецензій, ні навіть самих книжок у продажу.

— Усі ці роки,— сказав він,— я розчиняв вікно й кохав світ.

— Але ж ви, певно, одержували листи,— докинув Біллі.— Я от сам не раз збирався написати.

Траут підніс угору пальця:

— Одного листа!

— Від якогось ентузіаста?

— Ні, від божевільного. Він писав, що мене треба поставити президентом світу.

Виявилося, що автором цього листа був Еліот Розуотер, приятель Біллі по госпіталю для ветеранів війни поблизу Лейк-Плесід. Біллі розповів Траутові про Розуотера.

— Господи, а я думав, що то чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Траут.

— Ні, дорослий чоловік, він був капітаном на війні.

— А пише, як чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Кілгор Траут.

Біллі запросив Траута на вісімнадцяту річницю свого весілля, до якої лишалося два дні. А зараз вечір був саме в розпалі.

Траут в їдальні у домі Біллі завзято наминав сандвічі. З набитим філадельфійським вершковим сиром й лососячою ікрою ротом, він розмовляв з дружиною одного оптика. За винятком Траута всі присутні на вечорі мали якесь відношення до оптики. Без окулярів теж більше нікого не було, крім нього. Він був у центрі загальної уваги. Кожному лестило, що на вечорі присутній справжній письменник,

дарма що ніхто не читав його творів.

Траут розмовляв з Меггі Уайт, яка зреклася посади помічника зубного лікаря заради того, щоб стати дружиною оптика. Вона була дуже гарненька. Остання книжка, яку вона читала, називалася «Айвенго».

Біллі Пілігрим стояв неподалік і слухав. Пучками пальців він щось мацав у кишені. То був подарунок — придбаний для дружини,— біла оксамитова коробочка з сапфіровим перснем. Перстень коштував вісімсот доларів.

Прояви шанобливої уваги, хоч які вони були бездумні й профанські, п’янили Траута як маріхуана. Він був щасливий, балакучий і зухвалий.

— Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід,— сказала Меггі.

— Кожен з нас чогось боїться,— відповідав Траут.— Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.

— Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати,— сказала Меггі.— Яка з ваших книжок найвідоміша?

— Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.

— Це, певно, дуже цікаво!

— На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова,— придумував на ходу Траут.— Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.

Бува й таке.

— А таке насправді було? — спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.

— Звичайно,— відповів Траут.— Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.

Меггі повірила йому.

— Я ніколи про це не думала.

— А ви подумайте.

— Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.

— Точно. Той самий кодекс.

— А ви можете й нас описати в якійсь книжці?

— В книжках я описую все, з чим стикаюся у житті.

— Тоді мені треба зважити на свої слова!

— Безперечно. І не тільки я один вас чую. Господь теж чує. І судного дня він пригадає вам усе, що ви сказали й зробили. Коли виявиться, що все це лихе, а не добре, буде і вам лихо — горітимете ви у вічному вогні. І повік буде вам боляче.

Бідолашна Меггі аж посіріла. Вона й у це повірила, і її пройняло жахом.

А Кілгор Траут гучно зареготав. Лососяча ікринка вилетіла у нього з рота й упала Меггі в декольте.

Один з оптиків попросив слова. Він виголосив тост на честь Біллі й Валенсії, що відзначали роковини свого весілля. Згідно з програмою, аматорський квартет оптиків — «чобів» — співав, гості пили, а Біллі з Валенсією, сяючи, обнялися. Очі в усіх заблищали. Пісенька називалась «Моя братва».

«Де братва моя поділась,— співалося в пісеньці,— скільки літ уже і зим». І так далі. А потім: «Тож навік прощай, кохана; друже, також прощавай». І так далі.