Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Бува й таке.
Разом з Барбарою ввійшли лікар і няня. Брат Барбари, Роберт, летів додому просто з центру воєнних дій у В’єтнамі.
— Тату,— нерішуче погукала вона.— Тату!..
Але Біллі був аж за десять років від неї, у 1958 році, і саме перевіряв зір якогось монголовидого хлопчика-ідіота, щоб прописати йому окуляри. Мати ідіота була там-таки, вона виступала в ролі перекладачки.
— Скільки цяточок ти бачиш? — запитав Біллі ідіота.
А потім Біллі перенісся в той час, коли йому було шістнадцять років і він сидів у приймальні в лікаря. У нього
— Пробачте,— сказав він Біллі. І знову повторив те саме.— О боже,— сказав він.— Я здогадувався, що старість — це кепська штука.— Він похитав головою.— Але ніколи не думав, щоб аж така кепська!
Біллі Пілігрим розплющив очі у вермонтському госпіталі і не відразу втямив, де він. На нього дивився його син Роберт. Він був в уніформі славетних «зелених беретів». Русява чуприна Роберта була коротко підстрижена. Чепурний і стрункий, він був нагороджений «пурпуровим серцем», срібною зіркою і бронзовою зіркою з двома стяжками.
Це був той самий хлопець, якого вигнали зі школи, який у шістнадцять років став пияком, який водився зі зграєю розбещених підлітків, якого один раз заарештували за сплюндрування сотень надгробків на католицькому кладовищі. Тепер він вирівнявся. Він мав чудову поставу, чоботи його блищали, штани ретельно випрасувані, і він командував людьми.
— Тату!
Біллі Пілігрим знову заплющив очі.
Біллі не зміг бути присутнім на похороні дружини, бо лежав ще надто слабкий. Проте він був при пам’яті, коли Валенсію опускали в могилу в Іліумі. Відтоді як до нього повернулася свідомість, він рідко озивався; почувши про смерть Валенсії, про повернення Роберта з війни й таке інше, він майже ніяк на це не зреагував, отож навколишнім почало здаватися, що він і справді веде якесь рослинне існування. Поговорювали навіть, щоб пізніше зробити йому операцію, яка могла б поліпшити кровообіг у його мозку.
Насправді ця відособленість Біллі була просто ширмою, за якою його розум розгорнув гарячкову діяльність. Біллі подумки готував листи й лекції про літальні тарілки, про малозначимість смерті, про справжню природу часу.
Біллі міг чути, як професор Рамфорд казав про нього страхітливі речі, гадаючи, що Біллі зовсім зсунувся з глузду.
— Чому не дадуть йому померти? — запитував він Ділі.
— Не знаю,— відповідала вона.
— Це ж уже не людина. Лікарі повинні мати діло з людьми. А його треба було б передати ветеринарові чи садівникові: вони б знали, що з ним зробити. Ти тільки глянь на нього! І це, на думку медицини, життя! А життя ж прекрасне, чи не так?
— Не знаю,— відповідала Ділі.
Якось Рамфорд розмовляв з Ділі про бомбардування Дрездена, і Біллі усе чув. Рамфорд мав мороку з тим Дрезденом. Його однотомна історія військово-повітряних сил у другій світовій війні планувалась як популярний виклад двадцятисемитомної «Офіційної історії військово-повітряних сил у другій світовій війні». Але справа в тому, що в цих двадцяти семи томах про наліт на Дрезден майже не згадувалось, дарма
— Американці довідалися про Дрезден тільки через двадцять три роки після нальоту,— сказав Рамфорд.— Тепер багато хто з них знає, що то було куди гірше Хіросіми. Отож мені доведеться дещо зачепити цю тему в своїй книжці. Це буде щось зовсім нове про військово-повітряні сили.
— А чому так довго тримали це в таємниці? — запитала Ділі.
— Бо боялися, що знайдуться жалісливці, яким ця операція видасться не такою вже й славною,— відповів Рамфорд.
Тут цілком вчасно втрутився Біллі Пілігрим.
— Я там був,— докинув він.
Рамфорд так довго вважав Біллі за відразливого недолюдка, якому краще б сконати, що тепер не сприймав його слів всерйоз. Коли Біллі заговорив виразним голосом і доречно, для Рамфорда це прозвучало наче якась чужоземна мова, що її не варто й вивчати.
— Що він сказав? — запитав Рамфорд.
Ділі виступила в ролі перекладачки.
— Він сказав, що був там,— пояснила вона.
— Де «там»?
— Не знаю,— відповіла Ділі.— Де ви були? — запитала вона Біллі.
— У Дрездені,— пояснив Біллі.
— У Дрездені,— переклала Ділі Рамфордові.
— Він просто повторює наші слова,— сказав Рамфорд.
— О! — сказала Ділі.
— У нього, певно, ехолалія.
— О!
Ехолалія — це хвороба мозку, при якій хворий відразу повторює все, що почує від здорових людей. У Біллі зовсім не було цієї недуги. Просто Рамфорда більше влаштовувало, щоб у Біллі вона була. Рамфорд мислив по-військовому: невигідна особа, що їй з практичних міркувань ревно бажаєш смерті, мусить мати якусь відразливу хворобу.
Рамфорд годинами втовкмачував няням і лікареві, що у Біллі ехолалія. З Біллі провели кілька експериментів. Лікарі й няні намагалися спровокувати Біллі, щоб повторив що-небудь, але він як затявся.
— Це він зараз такий,— спересердя кинув Рамфорд,— А тільки ви за двері, знову почне.
Ніхто не сприймав усерйоз Рамфордового діагнозу. Персонал госпіталю вважав його зловредним стариганом, пихатим і жорстоким. Він не проминав нагоди докинути, що хворі люди заслуговують смерті, в той час як персонал дотримувався думки, що хворим людям треба якомога більше допомагати, що ніхто не повинен умирати.
У цьому госпіталі Біллі пережив стан, характерний для людей, які на війні були пішаками: він намагався переконати навмисне глухого й сліпого супротивника, що його, рядового, варто чути й бачити. Він мовчав, поки ввечері погасили світло, і потім ще досить довго мовчав, коли не було вже чого повторювати, і аж тоді озвався до Рамфорда:
— Я був у Дрездені під час бомбардування. Я був у полоні.
Рамфорд нетерпляче зітхнув.
— Слово честі! Ви не вірите мені?
— І ми повинні про це зараз говорити? — відказав Рамфорд. Він чув, але не вірив.