Бригантина
Шрифт:
– А то навіть і відорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив широкий жест Валерій Іванович, - залишимо при косінні ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квітів: вони й правитимуть для нашої чесної публіки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадійнішим. Межа сумління, і все. Згода?
– звернувся він до командирів загонів.
Така довіра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлівна навіть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душі, що той шкільний мур (який для волелюбного комишанця є втіленням усього найнестерпнішого) тут замінятиме всього лиш смужка нескошеної
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
– В мене є пропозиція, - зблиснула оченятами Марися Павлівна, - давайте назвем… “Бригантина”!
– Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький.
– Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично…
Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину…
– Та ще при відповідній грі фантазії, - додав Артур Пилипович.
– Хоча “Степові пірати” більше пасувало б…
– Отже, так і запишемо: “Бригантина”, - сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти.
– Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин… Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба… В їхньому дусі.
Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.
– Бар'єр з квітів… Межа з трави… так воно, власне, й повинно бути, - задумливо розмірковував Артур Пилипович, розлігшись на траві своєю довжелезною постаттю. Кібчик степовий високо застряв у небі, і Берестецький спрямував свій погляд туди.
– Світ для людини повинен бути всепрохідний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха… Планета існує для всіх в однаковій мірі, в однаковім праві…
– Всепрохідний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, - уточнив Валерій Іванович.
– На хама гамівну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький.
– Але я маю на увазі саме людину… Мені хочеться уявити її навіть без трав'яного бар'єру… От, скажімо; чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече і - в путь…
– З якою метою?
– усміхнувся директор.
– Перевірити на практиці, чи можливий Уленшпігель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душі - без порушень, звичайно, - вирішила йти поміж ближніх і дальніх… З добрими намірами вирушаю, з бажанням присвятити себе співбратам по планеті, йду з готовністю навіть ведмедеві допомогти, якщо він цвяха в лапу зажене… І водночас хочу простежити, наскільки людство до мене терпиме, якою мірою в мені зацікавлене і взагалі чи має для нього якусь вагу моя особистість…
– Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.
– Збирався ставити вас начальником табору, - посміхнувся Валерій Іванович, - а зараз бачу, що рано… Навчитель красних мистецтв і шагістики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявляє незрілість, що межує з легковажністю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тоді вимагати від наших бурсачат?
– Для бурсачат хоч пояснення є, - докинув Борис Савович.
– Пишуть, що в генах у них нібито збільшується руйнівний елемент… Тільки, по-моєму, це вигадка.
Директор уголос роздумував:
– Кого ж мені з вас - на табір?
Борис Савович спідлоба кивнув на Марисю Павлівну:
– Он її призначте. Перша жінка в історії мореходства буде капітаном бригантини…
– Вона не підходить, - заперечив Берестецький.
– Вона закохана.
– Це ж у кого?
– кокетливо звела очі Марися Павлівна.
– Щось я не бачу поблизу відповідних об'єктів…
– Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор.
– А щодо призначення, то я вважаю пропозицію Бориса Савовича прийнятною. Сьогодні ж і наказом проведу…
Марися, видно, думала щось своє: сиділа усміхнена, замріяна, потім знечів'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацієвий цвіт… Відкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (ніби жартівливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецілованими, з рум'янцем світанковим…
– Це з Омара Хайяма?
– запитала Марися, а він відповів з гордістю:
– Моє власне.
Директор тим часом нагадав:
– Тож від завтра, Марисю Павлівно, займетесь табором. Діло неабияке. Сподіваюсь, ви оцінили довір'я?
– Дякую за честь, - усміхнулась вона, - тільки я за чинами не женусь…
– Я серйозно кажу: дивіться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вітрил…
– Вся надія на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який, відпустивши останнім часом шкіперські бакенбарди, ще більше прибрав вигляду бувалого морського вовка.
Колишній підводник у цей час замість каблучки вже розглядав листочок деревію: ніяк не міг надивуватись доцільності, мудрості витвору.
– Таке звичайне, тисячу разів бачене, - тихо сказав він, - а все ж загадка… Самий візерунок листка, оця зітканість, форма, елегантні зубчики… А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок міг добувати сонце, здійснювати фотосинтез… Який в усьому розум і досконалість.
– Чому природа не могла витворити таким досконалим і мене?
– без звичної іронії підхопив Берестецький.
– Хоча є і в мені, в людині, дещо таке, що викликає подив і навіть захват, але водночас скільки недосконалостей, вад!… Особливо, коли зазирнути туди, в надра… Які пристрасті шкірять звідти зуби, дарма що homo sapiens… Печерний волохатий пращур раз у раз дається взнаки… Ото хіба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекриває…
Марися слухала їхні розмірковування, лежачи горілиць й приплющивши очі, - цікаво їй так було дивитись на сонце: замість світила - суцільна бура каламуть. Уся небесність зіллялась, кипіла бурогарячим…