Бригантина
Шрифт:
Зацитує ось таке Антон Герасимович їхній педагогічній асамблеї, а надто ж тому патлатому дискутерові Берестецькому, з яким найчастіше схрещує списи, і стоїть тоді, вдоволено пожинаючи лаври їхнього сум'яття та подиву: “А що, вхопили? Оце вам і Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходської школи)!”
А зараз Антон Герасимович сидів над книгою, за якою давно вже полював і яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, і містила вона в собі справжнє багатство - поіменний реєстр усіх куренів січового лицарства. З більшою цікавістю, ніж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович ті довжелезні списки козацьких сотень, маючи
– Охрім Пожар!… Лесько Квіточка!… Ясько Дудка!… - шепотіли губи його, вимовляючи кожне ім'я з насолодою.
– Андрушко Великий!… Михайло Чучман!… Махно Заплюйсвічка… Олешко Вічний… Іван Семибаламут… Іван Злий!…
Антон Герасимович зітхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж які імена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперішніх: Едик - Вадик - Жорик… тьху!
За цим роздумом і застала Антона Герасимовича несподівана відвідувачка. Стала на порозі, як тихе літо, як видиво його, Тритузного, юності, що прийшло глянути на його осінь. У газовій косинці, вив'язаній аж трохи грайливо, красуючись у своїх смаглих рум'янцях, стоїть усміхнена, приязна, з високим бюстом… Антон Герасимович одразу її впізнав. Це ж та, комишанська, що на пристані тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи підфарбовані, золотий годинник на руці й плетена з синтетичної соломи сумочка (з тих, що їх можна добути лише в китобоїв, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружині привіз). І ніяких вузлів на ній та корзин з передачами… Тримає в руці лише жмуток синіх волошок, що десь синіли перед цим у гарячих її кучугурах, - вважає, певне, що для синочка це буде наймиліше… Чемно привіталась, питає:
– Це ви будете товариш Саламур?
Мав би вибухнути гнівом, розкричатися при такому звертанні чи й вигнати її геть, але ясно було, що запитує вона щиро, без наміру образити (ось так слава його пішла по світу під цим прізвиськом). І тому він, торкнувши вуса, відповів молодиці з спокійною статечною гідністю;
– Лева по кігтях впізнають… А ви що хотіли?
– Та син мій тут у вас… Кульбака Порфир…
– Знаєм такого… На черешнях зараз, повернуться на обід. Так що доведеться зачекати.
Жінка озирнулась, де б сісти, і Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, і, щоб виправити свою похибку, досить браво підскочив, подав жінці стільця. Сів і сам біля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якій були понаколювані якісь папірці, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фоліант.
– Тритузний я. Ніякий я не Саламур, - незлобиво пояснив відвідувачці.
– Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це він - семибаламут!
– мене так охрестив!
.
– Це на нього схоже, - вдавано посуворішала мати, хоча в душі тільки усміхнулась з затаєною гордістю.
– Чи не хворів він тут у вас? Чи не бешкетує?
– Сам розкаже… У нас, правда, побачення тільки по вихідних, але для вас зробимо виняток як для знатної виноградарки… Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене різносортиця, більше напівдикі, не те що ваші “сенсо” та “карабурну”…
А відвідувачка знов за синочка:
– Це правда, що отряха мій став тут у вас ударником праці?
– Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович.
– Хапкий до всякого діла, а це вже неабиякий плюс… Можна надіятись, що вилюдніє, обере чесну трудову путь… Праця, вона-таки лікар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрість людини - в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям…
– Але тільки праця обрана, улюблена…
– Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути приємніше для дітвори? Учора ваш на лінійці вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде… Трудяга, нічого не скажеш…
Слухаючи ці похвалки, мати аж цвіте:
– А дома ж був такий шалений!
– Він шалений і тут… Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатію… І що роботи не боїться. І взагалі… смілива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець.
– Антон Герасимович і незчувсь, як скористався примовкою директора, що її сам свого часу висміював.
– Спасибі ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця.
– Така я вдячна вашій школі… Хіба я не розумію, що було б зі мною, матір'ю-одиначкою, в інші часи, яка доля ждала б і його, і мене? А тут, бач, сама Батьківщина взяла малого під свій прихисток, щоб не пішов по безпутній дорозі…
– Вірно, міг би хлопець зовсім розпоганитись, а зараз він у надійних руках, - запевнив Тритузний.
– Тут до нього увага, тут за ним догляд і вдень і вночі. Звісно, нам, персоналові, це не минається безслідно, декому передчасно здають нерви, зношується організм… Одначе щадити себе не доводиться, бо - треба…
– Спасибі, спасибі, - знов повторила жінка душевно.
– Можете уявити, яких сюди нам направляють… Понівечені вже та покручені, як отой карагач у пустелі… Так уже його крутило та викручувало життєвими бурями… А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це діло - формувати людину…
– І не кожному воно дається, потрібен хист і до цього, - узгідно каже відвідувачка.
– Та ще хто як ставиться до своєї роботи… Візьміть хоч і в нас, коли вийдемо навесні на виноградники обрізати кущі… Один робить це швидко та якісно, а інший - особливо з гастролерів перелітних - женеться лише за заробітком, ганебний слід кидає позад себе: цілісінькі кущі, які йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше відразу зрізати цілий кущ, аніж думати над тим, як правильно його сформувати.
– Так то ж просто кущі, - вигукує Антон Герасимович, - а наші кущі - це живі людські душі! Юні ще та незаскорузлі, куди його спрямуєш, так воно й ростиме… Сьогодні діти - завтра народ!
– Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, - з сумом сказала Оксана.
– А прищеплюєм!
– вигукнув начальник режиму.
– Хай навіть воно і кричить, і відборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять… Беремо сюди найтруднітих, тих, що вже пройшли Крим і Рим, - інший і дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити.