Бронзовий чорт
Шрифт:
– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.
– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!
– З великим паном.
– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…
– Не маєте права, друже сотнику.
– Це ж чому? Я тут усі права маю.
– Без мене не впораєтесь.
– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.
– Не нахабний, а розумний.
– Вже казав, що маєш світлу голову.
– А ні?
– Базікало.
– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.
– Ти
– Ви й без них, друже сотнику…
– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!
Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:
– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?
– Звідки ж?
– Двадцять моргів.
– Ого!
– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?
– Вам що, освічені не потрібні?
– Баламкати кожен може…
– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.
– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.
Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:
– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…
– А якщо справжні?
Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:
– Більшовицька наука…
– А тобі її не хочеться?
– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.
– Синові тринадцять років.
– Де він?
– У Рівному з жінкою.
– Учиться?
– Звичайно.
– Отже, більшовицької науки набирається.
– Арифметика – вона для всіх: і для нас, і для червоних. Підросте, тоді подивимось. Ми ж з тобою не сидимо склавши руки.
– Якщо б від нас з вами, друже сотнику, щось залежало…
– Залежить! – одповів Муха твердо й рішуче. – Як кажуть, крапля й камінь точить.
Юрко подумав, скільки крапель потрібно, щоб видовбати хоча б ледь помітну ямку в камені, але сперечатися з Мухою не хотілося – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі. Однак на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, проте кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли втомлені денним переходом хлопці, Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі, він дрімав, і слова Мухи ледь долинали до нього.
– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху,
Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав одинокий постріл і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.
Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнувшеє й наказав владно:
– По одному… За хлів, скоріше!. Миколо й Федоре – до саду, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім уздовж річки до Квасова…
Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав'язалася запекла стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкого лісового річкою, а далі вже тягнулися густі ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.
Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу оцінив ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не зійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.
Муха з Юрком, які йшли позаду метрів за п'ятдесят, залягли.
– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.
У Юрка душа вскочила в п'яти: зараз їх або переб'ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, й нехай спробують узяти голіруч!
– А якщо пробитися? – запитав у сотника.
– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай – головне, щоб ніхто тебе не помітив.
Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.
– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…
Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.
– Хто? – почувся стривожений голос.
Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.