Бронзовий чорт

Самбук Ростислав Феодосьевич

Олексюк дійшов до краю базару, випив води у хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші – він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду…

А може, у хлопчика нема іншого виходу й на зароблені копійки з'їсть хоч тарілку супу?

Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов: став,

як мисливський собака, що відчув дичину. Майор простежив за напрямом погляду Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок дуже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із Сидором за плечима – звідси не можна було розгледіти кількість зірочок на погонах, але що таке зірочки – миттєва справа зняти чи додати, головне – документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не мав сумніву.

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки: певно не агенти, бо чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся.

Перший – лобань, чоло високе, обличчя вилицювате, й очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. Білявий – типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п'є маленькими ковточками, і весь він, великий, на голову вищий від товариша, якийсь неповороткий і наче лінивий, як кажуть, бецман. Підняв сидір, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий: цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому – обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка – мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та й ще на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий з сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – поклали мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль. Однак старші лейтенанти не дуже цікавили його. Точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам. Кожний мужчина в ньому подебатиметься найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але нідто не зважав на заклики інваліда, і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися

вродливім дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише однорукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. Де ти його доп'яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!

– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:

– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.

– Знати б, якого?

– Дізнаємось.

– Як?

– Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…

Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.