Бронзовий чорт

Самбук Ростислав Феодосьевич

Коли перші зірки замерехтіли на небі, Юрко запропонував:

– Пішли?

– Почекаємо ще годину, – твердо вирішив Муха, – нехай село заспокоїться.

Між лісом та Квасовом лежали поля, хліб уже зібрали й звезли, і доводилося весь час іти відкритою місциною. Хата мірошника була третьою скраю, проте йти селом Муха не схотів: небезпечно. Вирішили дістатися до неї городами, там, поміж кукурудзинням та соняшниками, могли в разі потреби заховатися.

Нарешті сотник вирішив, що настав їхній час: поки місяць не піднявся над лісом. Вони видряпалися з шипшини, проминули узлісся і вийшли на вузьку звороту,

що вела просто до села. Просувалися повільно, скрадаючи кроки, проте Юркові здавалося, що їх чути ледь не на версту, що ьже побачили, засікли, – «яструбки» причаїлися в своїх засідках і тільки чекають, поки вони з Мухою наблизяться.

Однак нічого не трапилося. Зворота нарешті привела їх до городів, тут вони посиділи трохи в соняшниках, орієнтуючись: у третій хаті скраю світилися вікна – три яскравих цяточки, що обіцяло питво і їжу. Тепер Юркові до біса були «яструбки» й засідки, лише б скоріше напитися.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір'я. Надворі нікого не було, ліворуч стояла спіжарня, а між нею та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї – на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, та не міг вгамувати спрагу.

Зовсім забув про сотника – нарешті той безцеремонно відштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Після сотника Юрко знову потягнувся до відра, але Муха зупинив його.

– Що занадто, то нездорово, – мовив, розтягуючи слова, але Юрко вмочив таки руки й вилив повну пригорщу на голову, з задоволенням відчуваючи, як холодна вода стікає за комір.

– Файно… – засміявся стиха. Знову стало легко на душі, ніби й не було виснажливої спеки і не готовий був пожертвувати півжиття заради ковтка звичайної водш Ось вона, вода, залийся нею, пий, скільки хочеш, і нічого в ній нема особливого.

Муха, м'яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, однак нічого не побачив за фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті. Сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав,

У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, і Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулись і чоловічий голос запитав коротко:

– Хто?

– Тут мешкає Петро Семенюк?

– Так.

– Прошу відчинити.

– Хто ви?

– Від Сороки.

Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір'я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, – не кажучи ані слова, пропустив до хати.

У кімнаті знову світилася гасова лампа, апетитно пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.

Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців, – просвердлив буравчиками близько поставлених пронизливих

очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

– І що звелів передати мені пан Сорока?

– Сьогодні в лісі спекотно, – не гаючись, заявив Муха.

– Дяка богу, погода, здається, встановилася, – відповів Семешок і одразу заметушився: – Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове, але хіба вас тільки двоє?

– Так, тільки двоє. – Сотник поклав шмайсер в кутку на лавку, і Юрко приладив поруч свого. – Оточили нас на хуторі, може, чули хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семешок усе ж журливо похитав головою і мовив скрушно:

– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні.

– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися і голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він визирнув до сусідної кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну, либонь, не треба кликати, з'явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п'ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній затишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл таріль з нарізаним великими шматками хлібом, пляшку самогону, сало, свіжі огірки, помідори. Кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще й обчищені соковиті білі цибулини. Юрко рішуче пересів з цератового дивана на стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною – не міг чекати, поки накрають сала.

Сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесла з кухні ковбасу й холодець, і тільки тоді, мовивши коротке «будьмо», вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Потім переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вгамували перший голод, Семенюк, який дивився поблажливо, налив ще по чарці й запропонував:

– За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, але ж ми боремось і сподіваємось на краще!