Бронзовий чорт
Шрифт:
Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, – ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо, коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення й мовив лагідно:
– Спи, натомилися ми.
Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:
– Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?
Муха потягнувся на солом'яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.
– Ну й що? –
– Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?
– Дурний ти ще, – поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. – А шмайсер у тебе звідки?
– У бою взяли.
– Набралися б. Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.
– Фашисти?
– А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, – запитав нараз здивовано, – вперше про це чуєш? – Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: – Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб'ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б'ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?
Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої у собі людини.
А Юрко крутився, сон змагав його, проте заснути ніяк не міг – думав: вони разом з диверсантами і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх – фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки – «хайль, Гітлер!».
А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма «хайль, Гітлер!», бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання.
Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.
Очі цього хлопчика – великі, сірі й розумні – весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не вникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.
Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція дійсно вельми секретна й німці надають їй великого значення.
Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, де, сподобалося Іполитову – мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтвафе.
– Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер?..
– Ханке, – догідливо уточнив інженер, – доктор Хапке до ваших послуг.
– Так от, докторе, покажіть літак. – За останні дні Іполитов явно знахабнів, тримався з Крауссом на рівних, бували навіть випадки, коли перечив йому.
А штурмбанфюрер терпів. Міг будь-якої хвилини поставити Іполитова на місце, але вважав це недоречним: нехай хизується, це надасть йому впевненості, яка так потрібна при виконанні цього надзвичайно важливого завдання.
Іполитов перший ступив до літака, доктор поштиво пропустив його: либонь, велике цабе, хоч і говорить ламаною німецькою, адже сам штурмбанфюрер догідливо посміхається йому.
– Літак
Цей початок сподобався Іполитову: кращі спеціалісти рейху – це те, що треба. Він відступив, насолоджуючись зовнішнім виглядом літака. Вражаюче видовисько: величезний, довгий і, певно, потужний.
– Продовжуйте пояснення, – наказав інженерові.
– «Арадо-332» – унікальний десантний моноплан, що має високу стелю польоту й велику швидкість, – вів далі інженер. – Літак оснащений найновішими навігаційними приладами, завдяки яким може літати за будь-якої погоди, вдень і вночі, а також сідати на непідготовлене поле обмежених розмірів. Гляньте, будь ласка, – вказав на шасі. – Бачите, літак має спеціально сконструйоване всюдихідне шасі. Крім звичайних коліс, воно складається з дванадцяг ти пар гумових котків. Озброєний літак дев'ятьма кулеметами, може відбитися від будь-яких винищувачів. – Обличчя інженера торкнулася легка посмішка, мабуть, він сам не вірив, що «Арадо» відіб'ється від радянських ЯКів. Ця посмішка не сподобалася Іполитову, інженер одразу збагнув це й запропонував:- Прошу зайти всередину.
Літак був гарний і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Іполитов сів у крісло біля борту, замислився.
– От що, – мовив нараз, – я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі – ніхто не подасть нам туди «опель-адмірала», – пожартував, – чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з'їдемо просто на землю, вам це зрозуміло, Ханке?
Інженер розвів руки, однак сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса, але той схвально нахилив голову.
– Блискуча ідея, – ствердив, – і треба зробити все, щоб утілити її в життя.
– Але ж, – заперечив Ханке, – потрібно багато часу…
– Ні, – рішуче обірвав його Краусс, – багато часу ми вам не дамо. Три-чотири дні щонайбільше. Це вас влаштує?
– Спробуємо. – Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, проте вирішив, що потім можна буде вигадати якісь об'єктивні причини, перекласти вину на когось – для чого ж йому самому підставляти голову?
Коли вони вийшли з літака, Краусса покликали до телефону. Він повернувся за кілька хвилин схвильований і одразу розпрощався з інженером. Поспішливість не була притаманна Крауссу, Іполитов запитав:
– Щось трапилось?
– Не питайте, гер Іполитов. Я хочу повідомити, що одна вельми високопоставлена особа виявила бажання побачити вас.
В Іполитова радісно забилося серце. До цього часу, хоч його й шанували, хоч і виконували різні забаганки, обертався він, так би мовити, в середніх есесівських колах, еліта не підпускала його до себе, і ось нарешті…