Бронзовий чорт

Самбук Ростислав Феодосьевич

Іполитов одповів також реготом.

– Не входить, гер штурмбанфюрер, – признався чесно.

– От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип'ємо після повернення за вашу перемогу,

– За нашу спільну перемогу, – уточнив Іполитов, і це уточнення сподобалося Скорцені, бо сказав:

– Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

– Звідки ж?

– Близько п'яти мільйонів марок. – Обличчя в Скорцені навіть витягнулося від значущості названої суми, – Ви уявляєте, що таке п'ять мільйонів? – Уявляю. – Іполитов справді був вражений.

– За ці гроші ми змогли

б закинути до російського тилу біс його зна скільки агентів, проте закидаємо тільки вас з мадам Суловою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

– Ми оформили наші стосунки, – без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадки про незабутній вечір у зовні непрезентабельному будинку.

– Як її успіхи?

– Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

– Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

– Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

– Не беріть це особливо до душі, – порадив. – Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється до'сить швидко.

– Сподіваюсь, до цього не дійде, – покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: – Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

– О-о, не хвилюйтеся, – застережливо підвів руку Скорцені. – У «Цепеліні» працюють знавці своєї справи.

І от що, – швидко підвівся й щось дістав із шухляди столу. – От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, і Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою – вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

– Де? – аж задихнувся Іполитов. – Де ви взяли? Невже справжні?

– Найсправжнісінькі! – самовдоволено посміхнувся Скорцені. – Був такий російський генерал-майор Шепетов. Потрапив до нас у полон ще в сорок першому році. Тепер ця Золота Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя, як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

– Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка – найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

– Ви одержите їх свого часу, – пообіцяв, – разом з відповідними документами. – Повагався трохи й дістав з кишені бронзовий брелок для ключів – потемнілого від часу чорта на ланцюжку. Подав Іполитову: – Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите – подряпина, зачепив за колючий дріт, перестрибуючи паркан. Нехай цей бронзовий чорт допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, тим більше в бронзового, але відповів, вдячно дивлячись у вічі штурм- банфюрерові:

– Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунку бути не може.

Скорцеиі підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Іполитов вийшов, затиснувши в спітнілій долоні подряпаного бронзового чорта.

У Карого, від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений і від нього пахло гарним одеколоном. Він тихо постукував, тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонку й Толкунову, що примостилися поруч:

– До вашого квадрата входять

два великих села – Квасів і Дідилів та навколишні ліси. Інші групи прочешуть місцевість від Ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ми повинні обов'язково знайти їх.

Толкунов заперечив:

– Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п'ятами.

– Цілком можливий і такий варіант, – погодився полковник. – Все може бути, капітане, та інтуїція чомусь підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають повідомлення або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з «Цепеліну», що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, ворожі агенти могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та, мабуть, це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли б простіше було б висадитися саме там. – Помітив заперечіливий рух Бобрьонка й додав: – Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває і так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Але в такому разі шпигуни намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і порівняно недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

– Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, – сказав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

– Навряд, – не погодився. – Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують. Але що?

Полковник зиркнув на годинник.

– На світанку мусите бути в районі Дідилова, – наказав. – Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п'ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

– Вам би також не завадило, товаришу полковник, – сказав Бобрьонок.

– Не завадило б, – одразу погодився Карий. – Але мушу ще подзвонити генералові.

Вони вийшли на темну вулицю, й Бобрьонок попросив Толкунова:

– Заїдеш за мною.

– Знову до Галі?

– Обіцяв заскочити.

– Чув, що полковник наказав: відпочивати.

– Я в неї посплю. Сусідка чергує.

– Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

– Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. – Бобрьонок рішуче повернув до завулка, в кінці якого в дерев'яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя.

Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя чекала його. Стояла на порозі – не в гімнастерці з двома медалями, в якій звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте – Бобрьонок зупинився вражений: він знав, що його Галя вродлива, найвродливіша серед жінок, які служили в їхній армії, але сьогодні з нею не могла порівнятися жодна жінка в світі: зелена сукня з химерними квітами наче наголошувала на якійсь жіночій химерності, наче Галя була уособленням жіночих принад: тоненька-тоненька, буцім стеблинка, й квіти цвіли на цій стеблинці, буйний букет розкішних квітів, – Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.