Бронзовий чорт
Шрифт:
– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі шмайсером, однак промовчав. Він виконав своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку, бо кіски в неї стирчали, як у білявого чубчик.
– Що передати? – запитала сонним
– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами. Бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, – пригримнув, – нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко задумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже. Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув.
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
– Хочете, я віддам вам свій шмайсер?
– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?
– Залишив під клунею.
– Даси мені! – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його й наказав:
– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, проте, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
«От чому його не взяли до армії», – збагнув Юрко й рушив за білявим зовсім вільно, наче належав до їхньої компанії.
Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів перший прослизнути на подвір'я, та голова притримав його за плече.
– Ти, хлопче, постій, – наказав, – тепер наша справа. – Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з'явився одразу з Юрковим шмайсером.
Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його, це можна було зрозуміти як вияв довір'я чи вдячності, проте голова нічого не сказав – узяв у «яструбка» його карабін і подався на подвір'я.
Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із шмайсером зайняв позицію саме тут – звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася б втекти через городи.
Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.
– Хто? – запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.
– Скажи, Зіно, своєму гостеві, – мовив голова твердо, – аби здавався. Бо ми оточили твою хату й нікуди йому не дітися!
Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:
– Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?
Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий той добровільно здав, і не тремтіння фіранок.
Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб
Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, але вони не піддавалися.
Голова зі зла вдарив прикладом по замку – певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили й двері розчинилися.
Голова вистрілив навмання і в сіни, проте ніхто не відповів – хлопець посунув у темряву, та голова схопив його заруку.
– Не лізь, – застеріг, – тут слід обережно.
Він шмигнув у сіни боком попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину – метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.
Ліворуч побачив двері до кухні, попереду – до другої кімнати. Голова навшпиньки перебіг туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.
Гранат «яструбки» не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір'я.
Харитон, зачувши вимогливий стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.
А в двері вже тарабанили…
Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. «Яструбок» дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом спритно просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю, югнув до саду – за ним починалися городи, а там сам біс не страшний – аби не було засідки в саду.
От і перші дерева – скоріше до них…
Позаду вдарив постріл, – Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи.
Голова, вистрибнувши з вікна на подвір'я, побачив тінь, Що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь 3 пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почувся лункий постріл – голова скосував туди: «яструбок» навстоячки бив з карабіна.
– Ех, втече! – розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрілив у тінь, що віддалялася.
«Яструбок» побіг навздогін, накульгуючи, проте тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.
«Федір! Невже Федір?.. – встиг подумати голова, і тут з-за клуні вдарили по диверсантові автоматною чергою, – Слава богу, Трохим оклигав!»
Тінь диверсанта зникла, видно, припав до землі або автоматна черга скосила його. Толова кинувся до саду, але знову клацнув пістолетний постріл, і куля проспівала зовсім близько. А тінь метнулася до городів. Від клуні застрекотів шмайсер, бив довгою чергою. Диверсант нарешті спіткнувся і впав, на цей раз у нього точно влучили, бо пістолет замовк.