Бронзовий чорт
Шрифт:
– Не вбивайте мене!..
– Відповідай! – наказав Толкунов, ставши на коліна. – Хто закинув вас? «Цепелін»?
– Так.
– Завдання?
– Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.
– Знайшли?
– Вчора.
– З «Цепеліном» зв'язувались?
– Двічі. Повідомили про приземлення й потім про те, Що починаємо виконувати завдання.
– Коли сеанс зв'язку?
– Сьогодні.
– Хочеш жити?
Радист на мить заплющив очі, певно не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:
– Дуже.
– Працюватимеш на нас?
– Я зроблю все, що
– Овва! – Толкунов підвівся. – Лежи тихо, бо інакше…
Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові. Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити полковника Карого про його арешт. Рація залишилась у «вілісі», а «віліс» стояв на найближчому путівці кілометрів за чотири.
Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, але Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи – лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше, з місця, де він був, – добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.
На півщляху їх наздогнали два автоматники – ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.
Підійшли до берези. Лейтенант намацав люк і мовив:
– Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться – нехай виходить, а ні – закидаємо гранатами.
Він мав рацію. Чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради рядового бандита, і він кивнув. Лейтенант, відсунувши люк, гукнув:
– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?
Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння і відразу вдарила автоматна черга.
– Чую і відповідаю! – закричав Муха.
Лейтенант відступив на крок, тепер кулі не були страшні йому.
– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.
Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:
– Ну розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.
Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув у люк гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя – і тиша.,,
– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Давайте, хлопці, пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.
Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести роз'яснювальну роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.
– Рушили! – наказав.
Але Толкунов відкликав його вбік.
– Що з ним робити? – вказав очима, на Юрка. – Лишимо тут?
– Ні, – рішуче заперечив майор. – Він ще потрібний нам.
Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.
– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.
Полковник
– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.
– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.
– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…
Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.
– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.
– Хто? – почувся хрипкий голос.
– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.
– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.
– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.
– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?
– У вас порядок?
– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.
За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану «Цепелін» – однієї із шкіл шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати сюди свою людину – лейтенанта- Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру в німців: вони навіть призначили його охоронником.
Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення: «Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів. Чекаю ваших вказівок».
На схемі були позначені службові приміщення розвідувально- диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник обершарфюрер СС Лашков- Гур'янов.
Виявилося, що котеджі містилися поза зоною школи, за триста – триста п'ятдесят метрів від найближчого поста охорони.
Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:
«Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок».